Фрази на кшталт: «мистецтво не може нічого змінити» чи «культура завжди поза політикою» стали нині знаками не просто безпомічності, а угодовства, рабського конформізму тих «сіячів доброго і вічного», хто, позиціонуючи себе «поза політикою», фактично служить тиранії, благословляє імперську маячню правителів.

Культуру можна назвати колискою народу, з якої виростає кожен його представник. Культурні здобутки формують ставлення до своєї країни і себе самого як громадянина і носія цивілізації. Людина бачить, якими зусиллями досягалися усі надбання, вона спостерігає, як у реальному часі твориться її нова культура і приєднується до цього сама. Так підтримується живучість, розмаїття та розвиток різних культур на нашій планеті.

Не випадково завойовник намагається передовсім знищити культуру, ідентичність того народу, який намагається підкорити. Так і рашисти завжди нівелювали, а нині люто потоптують українську ідентичність, бо вона, скріплена віковими традиціями, цементує нашу державу, єднає наш народ.

Згадаймо період в історії України, що іменують «Розстріляним відродженням».  Це символ жертовної долі українських митців, які творили мистецьку основу  нашої самобутності. Аделаїда Артюхова, Михайло Драй-Хмара, Володимир Свідзинський – лише три постаті то потужного літературно-мистецького грона, який 90 років тому в умовах задушливого наступу сталінської деспотії творив отой «Червоний ренесанс». Шкода, що й досі для багатьох моїх ровесників, і не тільки ровесників, ці імена залишаються маловідомими.

Аделаїда Артюхова побачила світ 1903 року у дворянській родині. ЇЇ батько вчителював. Майбутня мистецтвознавиця, музейна працівниця та художниця також закінчила педагогічний університет. А водночас захоплено вивчала українську графіку ХІХ – ХХ  століть, згодом написала про це низку наукових праць на цю тематику, зокрема  створила  монографію про творість  Костянтина Трутовського, російського художника-живописця, графіка, доброго знайомого Тараса Шевченка.

Як мисткиня опанувала різні художні жанри та техніки. На прохання українського історика Олександра Оглоблина, створила для нього екслібрис.

На жаль,  творчого  доробку  Аделаїди Артюхової не так і багато:  1935 року Аделаїду Артюхову було ув’язнено. Її звинуватили  у  «зв’язках з українськими буржуазними націоналістами». Це страшне у той час клеймо стало фатальним вироком для талановитої українки. Її стежка обірвалася десь за Уралом, у гулагівському концтаборі холодного міста Маріїнська, де каралися патріарх Йосип Сліпий і визначний український правник професор Володимир Старосольський.

* * *

А ось рядки  поезії  Михайла Драй-Хмари  – ще одного неповторного  представника  когорти «Розстріляного відродження»:

Серпневий прохолонув вар.
Напрявши гарусної пряжі,
мереже кучеряві мажі
вечірнім золотом гаптар.
Ще зелено в блідій поливі,
як на осінніх косах верб,
а вже кладе хтось тіні гливі
на тонко викреслений серп.
Померкло горяне горно.
Вдягає ніч жалобне рам’я.
О, хто це ранить утлу пам’ять?
День одгорів. Давно.

Це музика душі великого поета, який протестував проти опошлення, ідеологізації літератури, називаючи такі зразки газетними творами, «що пишуться тільки на один день, а потім ідуть у безвість». «У нас намагаються пошити всіх українців у шовіністи через те тільки, що вони українці», – записав Драй-Хмара у щоденнику незадовго до арешту.  Його звинуватили в приналежності до «контрреволюційної організації», заарештували та відправили у заслання. Носій чудового козацького прізвища Драй, яке надихало його у творчості й житті, загинув у колимській таборовій холоднечі від кулі енкаведистського ката.

Писав невимовно щиро, шанував духовне побратимство і навіть під загрозою смерті залишався йому вірним.

О гроно п’ятірне нездоланих співців,
Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,
Що розбиває лід одчаю і зневіри.

Саме із цього сонета розпочалася Голгофа поета. Нездоланих співців більшовицька система на дух не переносила…

* * *

За коротке життя Володимир Свідзинський  видав кілька поетичний збірок. Пройшовши шлях од символізму до сюрреалізму, поєднаного з класичними формами.  Був надміру самокритичним. Після 1927 року, коли його поезію перестали друкувати, писав тільки для себе й своєї донечки. Совєцька критика закидала Свідзинському «перебування поза часом і простором». І готувала літературний вердикт: відчуженість світогляду від радянської доби. Сталінські опричники оформили його згодом у справжній судовий вирок.

Володимира Свідзинського заарештували в жовтні 1941 року. Загибель поета іскриться на сторінках підручників багряним кольором, бо того ж таки року його разом з іншими арештантами зігнали в покинуту будівлю, яку підпалили. Ні, палили не німецькі нацисти,  а «дєди» нинішніх рашистів, «освободітєлей» Бучі, Бородянки, Маріуполя та інших міст і сіл багатостраждальної України!

У тому вогнищі палали й рукописи ще ненадрукованих творів поета.

Цей вірш Володимира Свідзинського теж зненавиділа сталінсько-більшовицька кліка:

Як білий дух, метався сніг,
І раптом склав блискучі крила,
І знемощів, і ничма ліг…
Невже звестись йому несила?
Здавалось, тільки на часинку
Лицем припав він до землі;
Здавалось, вітер оддалі
Його підніме, як хустинку.
Аж ні! Упавши на бур’ян,
Лежить холодною марою,
І ним побілений курган
Його здається головою.
Ну що ж? Плямуйте ніжне тіло,
Топчіть одеж його срібло,
І ріжте полозом, і сміло
Клейміть незаймане чоло, –
А він, коли настане час,
Вмить перекинеться потоком
І дзвінко посміється з вас,
Зливаючись з Дніпром широким.

* * *

Поза сумнівом: мистець та його творчість не можуть бути відірваними від життя власного народу. У час лихоліть, смертельної небезпеки – тим паче. А волелюбство – крила творчості. Тому їх найперше утинає тоталітарна коса. І це зрозуміло: крила живуть для простору й польоту, а затхла політична система не терпіла й не терпить свіжого подуву.