У найлихіші часи Україна народжувала бійців.  Незламних, одержимих Серед них — Ірина Сеник, яку виховували дві великі школи: школа ОУН і школа митрополита Андрея Шептицького. Член Організації Українських Націоналістів та Української Гельсінкської групи, довголітній політв’язень, поетка, талановита вишивальниця, громадська діячка – все це вмістилося в біографії незламної  галичанки.

Я знала, я знала
Ще зрання, що навіть
Найбільші страждання
Не приносять народові волі,
Її здобувають на бранному полі.

Тринадцятилітньою, 1939 року за напуттям старшої сестри Леоніди Ірина вступила до Юнацької сітки Організації Українських Націоналістів. У час Другої світової була зв’язковою, працювала в крайовому відділі пропаганди, поширювала антирадянські листівки. А коли її рідний Львів знову окупують «совіти», пробує повернутися до звичайного життя: 1944 року вступає на англійську філологію до Франкового університету. Невдовзі, однак, розуміє: її арешт — лишень справа часу.

Дев’ятнадцятирічну Ірину запроторюють до в’язниці на Лонцького. Катуваннями намагаються дізнатись про її участь в ОУН, вивідати інформацію про побратимів. Дівчина не видає нікого. Тоді їй перебили хребет дротяною нагайкою.

Вирок Ірині Сеник зачитували не в будівлі суду, а в камері в’язниці. «Така я була побита, що не хотіли показувати навіть перед їхніми працівниками», — згадувала жінка. Її засудили на десять років таборів і довічне заслання.

Лісоповал, слюдяна фабрика, будівництво Байкало-Амурської магістралі — на цих та інших роботах карається-мучиться тендітна дівчина. І фізично гниє зсередини. «Лікарня — операція — робота» — цей цикл повторювався до 1955 року, поки навіть за мірками радянської каральної системи Ірина стала непридатною для важких робіт.

Її етапували до Кемеровської області. Їй лише 29, а вона ледве рухалася — рани від побиття у в’язниці на Лонцького ніяк не гоїлися. Після операції їй збиралися дати першу групу інвалідності, але Ірина прагла хоч якось заробляти на прожиття. Влаштувалася в одну із лікарень і Кемеровської області, заочно закінчила з відзнакою курси медсестер. Дівчиною опікувалася місцева спільнота українців.

Батько Ірини назавжди загубився в лихоліттях радянщини, старша сестра загинула на засланні, теж відбуваючи покарання за приналежність до ОУН.

У 1968 році Ірину Сеник відпускають. Втім рідне місто для неї наглухо закрили, мусила перебиратися на мешкання до Івано-Франківська. Тоді ж таки знайомиться із В’ячеславом Чорноволом, Валентином Морозом, Атеною Пашко та іншими дисидентами. Роки ув’язнення не притлумили в Ірині вогню боротьби. Вона стала членкинею Івано-Франківської та Львівської груп захисту політв’язнів, збирала для них кошти, подавала скарги та писала протести. Через це знову потрапила в поле зору всюдисущого «кадете». У 1972 році її почали викликати на допити.

Поезії Ірина писала з дев’яти років, тож, повернувшись на волю, взялась за віршування. У В’ячеслава Чорновола, якому дала чернетки поезій на редагування, КДБісти вилучили зразки «антирадянського самвидаву». Звісно ж, і її патріотичні твори.

Вражає, з якою впертістю й відвертістю Сеник відстоювала своє право жити не за приписами влади а за дороговказом сумління й совісті. Життя не уявляла без вишивання. Коли під час слідства в неї забрали нитки й голку, голодувала вісім днів і таки добилася свого: відібране повернули. На один із допитів прийшла в гуцульському вбранні. Слідчий спитав, чого вона так вдягнена «по-націоналістичному». Сеник відповіла: «То, знаєте, нині є день Ірини Великомучениці», а потім заявила, що їде до Канева попрощатися з Тарасом.

Як попрощалась, то зі спокійною душею вирішила, що можуть вже її забирати. Другий вирок: сім років ув’язнення і чотири роки заслання.

10 грудня 1974 року Ірина Сеник разом  з Іриною Калинець, Надією Світличною, Стефанією Шабатурою оголосили одноденне голодування, до 26-ї річниці прийняття ООН Загальної декларації прав людини. Про що тодішній голова КДБ України Федорчук доніс аж у ЦК КПРС.

На зоні Ірина Сеник, озброївшись нитками й голкою, які виборола у слідчих, взялася разом з іншими українками змінювати порядки. Замість нашивок із прізвищами на робах з’явилися вишиті нею комірці. Час дарма не минав: дисидентка Ніна Строката-Караванська вела філософський гурток і залучала подруг до створення її біологічного словника. Також жінки придумували казки, змагались у перекладах віршів. На Різдво Сеник вишивала подругам свічечки, своїм мистецтвом перетворюючи й звичайні дні на невеличкі свята.

Згадувала: «Пані Ірина Калинець захотіла кави. А Надійка Світлична: «Йой, ми б так кавкнули!» — «Е, — думаю, — ви, дорогенькі, забагато хочете. Але я вам зроблю». Пішла в цех, взяла кусень матеріялу, що рукавиці шили, вишила навколо взірець, філіжанку, кава парує, і слова козака: «Як не стає оковити, просіть гостей каву пити» А там — 20 способів приготування кави. Ідемо в кіно, я даю Калинцевій: «На, маєш, — кажу, — вибери собі каву, яку хочеш, і подай далі».

Найважливішим артефактом жіночого мистецтва й сестринства в умовах неволі був альбом «Нездоланний дух». 1977 року його видрукували в канадському  видавництві «Смолоскип». Альбом вміщав поетичне слово ув’язнених українок, проілюстроване малюнками національної вишивки. Ідея такого спільного твору спала на думку саме Ірини Сеник. Доєдналися Ірина Калинець, Стефанія Шабатура й Надія Світлична.

Так відбула й друге заслання. Повернулася на Батьківщину. В 1998 році,  до 150-річчя першої конференції у справах жінок США в Рочестері створили комітет «100 героїнь світу», щоб відзначити найвидатніших жінок планети, які боролись за свободу й рівність. Ірину Сеник обрали з-поміж трьох тисяч  кандидаток.

У моїй батьківщині,
найдорожчій у світі,
як учора, так і нині
льон цвіте білим цвітом.
Я Тебе, як святиню,
ношу в серці щоденно
і стає синьо-синьо,
ніжно так, небуденно.
Гасне день і чорніє.
Як завулочки львівські,
Ти у серці світлієш,
моя земле вітцівська.

Останні роки життя пані Ірина була прикута до ліжка. Але продовжувала писати, відгукувалася на актуальні події, жила Україною.

Життєвий шлях її закінчився 25 жовтня 2009 року.

Хто буде у Львові, навідайтеся на Личаківський цвинтар. У секторі дисидентів знайдіть скромне поховання Ірини Сеник і вклоніться незламної волі вірній доньці нашого народу.