Трохи більше кілометра від центру Новомосковська, на лісовому півострові, який утворюють рукави старого і нового русла Самари, нас зустрічає найбільша козацька святиня, центр православ’я і добродійності для запорозького козацтва – Самарський Пустинно-Миколаївський чоловічий монастир. Колись за розпорядженням Коша сюди поміщали тяжко поранених січовиків, на цих святих землях доживати останні дні сивочолі воїни.

Козацька святиня нині об’єднує чотири храми: Свято-Миколаївський, трапезний – Антонія і Феодосія Києво-Печерських, Преображенський і підземний храм Кирика й Улити. Будівлі мальовничо  вписуються в навколишній пейзаж.

За офіційними даними, монастир засновано на початку XVII століття якимось ченцем Паїсієм. Хоча ще 1576 року в грамоті польсько-литовського короля Стефана Баторія згадується «місто Самарь  з монастирем і перевозом». Тож маємо вагомі підстави вважати, що ця обитель щонайменше на сотню літ старша.

Тут одразу відчуваєш себе мандрівником у часі: легко уявити образи гетьманів, козаків, ченців з минулого. Чимало відомих людей відвідували це намолене місце: робили багаті офіри для прикрашення і розбудови козацького монастиря. Серед імен меценатів, означених в архівних документах і в описах церковного майна, – кошові отамани Іван Малашевич, Яким Ігнатович, Григорій Лантух, Пилип Федоров, Олексій Білецький, полковник Кирило Красовський, старшина – Премій Малий, Максим Косолап, Федор Золотар, диякон Іоан Ждановський, ієромонах Йосиф і багато інших. Але найвідомішим благодійником Самарського монастиря і довколишніх поселень був священик Кирило Тарловський, чиє ім’я пов’язано зі значними подіями у житті тогочасної імперії.

В історії козацтва Кирило Тарловський (1709-1784) відомий як «дикий піп». Біографія його гідна пера романіста. Отцю Кирилу випала доля обвінчати доньку першого російського імператора Петра I Єлизавету Петрівну з козацьким сином Олексою Розумом, майбутнім князем Олексієм Розумовським. Та коли на престол зійшла Катерина II, священику, який доти користувався при дворі чималими почестями, довелося тікати від гніву «шаленої імператриці».

Якось запорозькі козаки наздогнали у Придніпровських степах брудну, ніби здичавілу людину. Нагодували. І за розмовою з подивом довідалися, що це священик. Йому запропонували очолити церкву. До смерті опікувався Кирило Тарлоський Самарським Свято-Миколаївським Пустельним чоловічим монастирем. Стараннями «дикого попа» і колишніх запорозьких військових старшин в монастирі замість старого дерев’яного собору було закладено кам’яний храм, а будівлі приросли новими. Нині парсуна першого настоятеля соборної церкви і благодійника – на меморіальній таблиці, яка прикрашає монастирський будинок.

Кажуть, десь тут, під муром церковним, і поховано «дикого попа».

За легендою, його дух ночами мандрує монастирем – боронить святиню. А місцеві жителі інколи бачать на церковному цвинтарі тіні козацьких отаманів. Щиро віримо у це.

Обитель відігравала роль і фортеці. Тут січовики проводили значну частину життя: монастир мав храм, шпиталь, дзвіницю й школу, укріплення з льохами і підземними ходами. Але коли 1687 року у сусідстві зі святинею постало Богородицьке містечко, це занепокоїло запорожців і вони відкрито висловили своє невдоволення князю Голіцину. Ченці Самарської обителі підтримали козаків. І тоді російські війська оточили обитель, захопили багатьох монахів, піддавши їх тортурам. У 1791 році монастир перетворили на «Будинок катеринославських архієреїв». Упродовж ХІХ ст. на місці старого комплексу з`явився новий архітектурний ансамбль. На території монастиря побудовано й дзвіницю заввишки 96 метрів (така ж висота дзвіниці Києво-Печерської Лаври).

Та у 20-х роках минулого століття комуністи підірвали цю унікальну споруду, звівши натомість водонапірну вежу. Щоправда, її теж не пожаліла доля. Страшних  поневірянь зазнав у ті часи і монастир. 1929 року його остаточно закрили. Братію вивезли і розстріляли, дзвіницю підірвали, Миколаївський собор з прибудовами переробили під театральний зал. Інші монастирські храми стали господарськими спорудами, а комплекс приріс будівлями в стилі «сталінського ампіру». Тут розмістили одиноких пристарілих металургів. А в 1960-ті роки – ще й інтернат для психічно хворих дівчаток.

1993 року парафія воскресла. З 12 березня 1998 тут діє чоловічий Свято-Миколаївський Самарський пустинний монастир. Уже постала нова дзвіниця, і співи дзвонів розкотисто віщують про те, що життя триває.

День Святого Миколая – храмове свято. Скільки прочан у цей день в обителі!

Одне сумно: вже не стрінеш серед них січовиків та гетьманів. А цього ж так хочеться мандрівникові у часі!