Людям, які зростали при Радянському Союзі, добре відоме сусідство цих протилежних слів, які хтось узяв для назви популярної телепередачі. Вона була пізнавальною, її любили дивитися ерудити та всезнайки, які хотіли знати ще більше.

Нині ж ця назва пригадалася мені як словесна формула неймовірного абсурду, який відображає сучасну російську політику. Звісно, пізнаннями та ерудицією тут і не пахне. Зате абсурду – хоч одбавляй!

Очевидне та неймовірне в поведінці сучасної московії  спостерігає увесь світ.  Спостерігає з жахом і подивуванням: як люди в ХХІ сторіччі можуть стадом  сунути на війну за «отчізну», щоб покорити чужі землі?! «Під шафе», під пісню «Катюша», не задаючись питанням: куди , проти кого, навіщо?  Іду тому, що «вождь» велів. Бо якщо «государ» велів, значить – так треба. І то нічого, що «защіщая  народ Донбасса» ти опиняєшся чомусь в Запорізькій чи Херсонській області суверенної держави Україна…

Середньовіччя!

Нарешті настав час істини, коли недавнє макронівське гасло «Ми воюємо не з російським народом, а з путіним» втратило актуальність. Нині «по путінскому хотєнію» про «частічную» мобілізацію,  на весь світ постає нова орда. Прості цивільні росіяни свідомо їдуть в чужу країну вбивати інший народ. Не добровольці, не шизонуті пропагандою шовіністи, а представники «глубінного народа» – робітники, селяни, люди різних цивільних професій та безробітні. А врешті, яка різниця хто вони, адже перетнувши російсько-український кордон, усі вони стають убивцями! Справді, «очєвідноє нєвєроятноє». Очевидно, що вони таки масово сунуть, неймовірне, що вони самі достеменно не знають – навіщо.

Жодної краплі співчуття до цих рекрутів бути не може, адже, принаймні, вибір у кожного із них був: загриміти за ґрати і залишитися людиною чи йти на війну і стати душогубцем-варваром. Більшість обирає варварство. І це очевидно. Це кладе страшну печатку на весь мокшанський рід. На цілі його прийдешні покоління, якщо, звісно, вони будуть.

Світ уперше від Другої світової став на межу ядерної війни. Кремлівський параноїк  неоднозначно натякає, що готовий «ідті до конца», використовуючи всю наявну в нього зброю.  І що тут переможе – «очевидне» чи «неймовірне»? Ніхто не може сказати. Людина звикла думати й діяти логічно, але кремль у своїй агонії, давно з логікою не співіснує. Тому гарантії, що в них «рука не здригнеться», на жаль, нема. Як немає впевненості в тім, що ланцюг виконавців можливого наказу кремлівського карлика на якомусь етапі дасть збій.

Орда сліпа. Вона, мільйонна, боїться одного скаженого, який нею керує понад двадцять літ, і нічого не здатна з ним зробити. З одного боку – кремлівський «крихітка Цахес», з іншого – багатомільйонне населення, якого й народом тяжко назвати. І переважає поки що «крихітка»: очевидне неймовірне.

На рубежі цього світового протистояння між добром і злом, логікою та алогічністю стоїть Український Воїн. Не один рік боронить рідну землю. А за якийсь тиждень-два йому доведеться зустрітися на полі бою з ординською хмарою. Коли автомат чи гармата у цих зловорожих руках хоч раз, а виплюнуть у наш бік смертю… У цім трагедія.: тупа захланна орда – проти лицарів-оборонців…

Віднині проти нас виступає не просто російський солдат чи найманець, а весь мокшанський народ: той, хто безпосередньо на полі бою, хто його проводжав на вокзалі і той, хто його не зупинив від цього кроку, хоча й міг. Путлєр у своїй афері спочатку «замазав» свою раду нацбезпеки та оборони, потім – думу, органи місцевої  влади, а тепер – весь поневолений ним електорат.

На багато століть наперед реноме цієї держави, яка так гордилася своєю «особливістю» та «набожністю», пішло прахом. У словники різних мов уходить нове слово «рашим». Як незмивне клеймо росії.

Світ уже отямився. І нарешті збагнув жахіття того, як у цивілізованому ХХІ сторіччі нібито цивілізована і навіть частково європейська країна «велікой гуманістічєской культури» чинить одвертий геноцид сусіднього народу. Воістину – очевидне неймовірне.