Додому їхали мовчки. Немов заціпенілі. Іноді слова зайві. Надто коли живеш з людиною понад 35 років (зі студентством – усі 40), і вже відчуваєш, про що вона думає, чим дихає, чим радіє чи страждає, хоч зовні й не виказує емоцій. Сьогодні він радіє. Неймовірно. І страждає також. Я точно знаю. Все в єдиному вирі: любов і муки, радість і гордість, біль, переживання, співпереживання…

Ми повертались із допрем’єрного перегляду художнього фільму «Магда», створеного за мотивами повісті Сергія Сай-Боднара та Петера Хоманна «Любов і муки Магди Хоманн». Якби йшлося про книжку, то я б сказала, що вона ще пахне друкарською фарбою. Що за такого випадку кажуть про фільм, не знаю. Напевно, що він іще теплий. В усіх означеннях. Теплий, ніжний і світлий. Фільм про кохання, про пристрасть. І вірність. Але фільм і холодний водночас. Важкий, жорсткий, колючий.

Коли ми мовчки їхали, подумалось, що чоловік думає про маму. Гадаю, саме їй Сергій присвятив нинішню прем’єру і своє копітке дослідництво німецьких коренів довжиною в десять років (а вже стільки літ і мами нема).

Спочатку з’явилась книжка про німкеню прабабусю Магду, її стражденне життя в Україні – «Любов і муки Магди Хоманн», в якій піднято не лише сімейний, а й історичний пласт. Потім ще одна книжка — «Каришків, я твій колосок», де йдеться про життя Магди серед сільських буднів. І третя книжка — сімейно-родинне дослідження «Я родом із Каришківського люду». Весь цей час, нога за ногою, він торував найскладніший шлях, майже нереальний, до творення фільму про Магду Хоманн. Глибокого і щемного.

Його настрої відчули і задум підхопили досвідчені кіношники. Особливо наснажився молодий режисер Денис Соболєв і дав родовій, історичній пам’ятці нове життя. Чим цінний фільм? Чим так зачепив нас? Постановкою? Так! Грою акторів? Так! Та найцінніше, створивши художній фільм, талановитий режисер максимально зберіг усі відомі нам історичні факти з життя Магди.

Біль, розпач, трагізм підсилили листи. Листи Магди, адресовані брату Густаву до Німеччини — живі свідки історичних подій в Україні та поневірянь молодої німкені на чужині. До останніх днів свого життя Густав трепетно зберігав їх удома. Потім передав племіннику Петеру з проханням віднайти українських родичів.

Символічно, що 100 років тому, 1921-го, коли сходили сніги, молода німкеня Магда Хоманн, вагітна двійнею хлопчиків, приїхала з коханим до України, на його малу батьківщину, в село Каришків на Вінничині. Березень плакав гіркими сльозами, вони важкими краплями падали зі стріх убогих селянських хат. Було холодно й незатишно. Такою гіркою, болючою видалася і її доля на чужині. Наша мама Світлана Петрівна, — точна копія Магди. І зовні, і за характером. Їхні долі також дуже схожі. Усе своє життя мама свято вірила, що віднайдуться її німецькі родичі і колись вона з ними зустрінеться. Бо в душі вона теж німкеня. Як бабуся Магда, зовні тиха, смиренна, а в душі горда й непокірна. Коли за радянської доби було невільно говорити, що ти німецького роду, вона тримала язик за зубами. Але навіть не дивилася у бік старої тітки (хоч в селі заведено з усіма вітатися), яка в роки війни, після звільнення Каришкова, здала Магду НКВСникам. Мама ту тітку не помічала. І тихо ненавиділа.

… Спалахує голубий екран: «Магда». «За мотивами повісті Сергія Сай-Боднара»… Дивовижна історія жінки, німкені, яка стала українкою, яка колись пішла у невідомість, на поклик любові…