«Верховна Рада звільнила 13 із 15-ти членів Центральної виборчої комісії, включно з її головою Михайлом Охендовським. Термін повноважень 12 звільнених завершився ще 1 червня 2014 року».
(З газет)

Віє вітер, віє буйний…

Стогнуть корабельні сосни, сочаться бурштиновими слізьми, а ті, кляті, як на зло одгонять моторошним сморідком свіжозбитої труни. За стрімчастим глухим парканом щось нахабно хрумтить, троскає і злостиво підвива, аж тускне палацова позолота на ліпнині, блякне італійський мармур, блідне червоне дерево меблів, нишкне ворс на персидських килимах, полотніють ексклюзивні арабські гобелени і дрожем береться кришталь на унікальному венеційському панікадилі у гостьовій залі. Розкішні клумби заціпеніли квітами, як вінки у ритуальній кімнаті. В озері наче відьмаки подзюрили: враз поспливали голічерева дебелі осетри, якими так любили ласувати його високі гості і навіть сам нинішній найвищий вигнанець.

Ще вчора ця зала сяяла міріадами вогнів і сліпила гронами рідкісної води діамантів, смарагдів, сапфірів, збуджувала неповторними ароматами найдорожчих парфум, шелестом шовків, надтонкої рунної шерсті і навіть тих унікальних тканин, що народжуються з павутини круглопряда. Тут лилася медами жива музика, шипіла колекційна шампань, лунали велемовні тости і бринів розкутий сміх. І од владної височини гостей в господаря чамріла голова.

Літо міняла осінь, десь за лісами, за ріками, на Майдані ревло і клекотіло, і густе чадисько спиняло хмари ще й мурзало сонце, там тріщали наглі залпи і падали вбиті, але тут, за міцним стрімчастим парканом було все як завжди: мліла впоєна і сита тиша, місяць золотив сосни, в озері грала цариця риб і всі стонадцять кімнат сього палаццо дихали розкішшю затишку, бризом усеможного Олімпу і впевненістю в завтрашньому дні.

І навіть потому, коли якась рідна частинка його «вищого кола» враз відпала, опинившись нехай у ситому, але ж вигнанні, коли на Банкову прийшов новий Сам, Перший, Хазяїн, Шеф і розсадовив своїх других і наступних за ранжиром в обох домах на Грушевського, в кабінетах на Богомольця, Володимирській, Різницькій, коли громадськість аж скипалася обуренням і волала за нові ворота на Банковій, за живу нацгвардійську щитову загороду на Грушевського та площі Конституції: «ЧОМУ?!! З ЯКОГО ДИВА Й ДОСІ НЕ ЛЮСТРОВАНО ЦЕ ВИКОПНЕ ЗЛОЧИННОГО РЕЖИМУ, ЦЮ ОСОБИНУ, ЯКА ДЕ-ЮРЕ ТОЙ РЕЖИМ УТВЕРДИЛА НА ЙОГО ВЛАДНІ ЗЛОДІЯННЯ?!!»,  – навіть тоді оті тисячоголосі прокльони і гнів не долітали до цих глухих сталевих парканних заборол. Усе було як раніше – і у стонадцяти кімнатах його «версалії», й у висотах його розлогого начальственого кабінету. На нього волали активісти, до його совісті лементували деякі депутати, а він поживав собі, споживав при найвищій владі, рясних грошенятах, при званнях та регаліях.

Щирився у хижі вуста і крутив усім дулі.

Як і раніше, у його «версалях» гордо сяяли вікна, і гості стікалися до прийомів, давні та трохи новочасних, і пишнота уборів сліпила ніч, а музика гнала від паркана рештки пернатих і парнокопитних лісових автохтонів ген на дальні кордони.

Тепер він не голова всесильної «ЦеВеКа».

Й у своєму помпезному лігвиську мученицьки звикає до самотності. Сподівається – що до ТИМЧАСОВОЇ, СКОРОТЕЧНОЇ. Що скоро його згадають, підберуть, обігріють, пригодують новим владним кусником  і він послужить вірою та неправдою своєму черговому щедрому хлібодавцеві.

Віє вітер, та все з Межигір’я. Стогнуть корабельні сосни, розгойдуючи тіні як мотузки… За стрімчастим парканом хтось несамовито хрумкає, наче ламає комусь хребта.

Густо тхне смаленим.