Олег Грицун у військовій журналістиці з лютого минулого року. Має досвід роботи на передовій на півдні та сході України.

– Військова кар’єра будь-якого офіцера починається з інституту, – зауважив на початку розмови Олег. – Ще у вісімнадцятому році, коли вступав до військового інституту, стояв перед вибором – яку військову професію обрати: стати фінансистом чи журналістом. Якось так склалися зірки, що обрав військову журналістику. Ми провчилися 4 роки, хоча, взагалі термін навчання військового журналіста – 6 років (чотири – бакалаврат, два – магістратура), але почалося широкомасштабне вторгнення, і нас достроково випустили. Майже одразу поїхав на фронт працювати за спеціальністю.

– Що тоді відчували?

– Коли нас випустили і ми потрапили на військову телестудію, самі просилися кудись їхати. Тоді ще тривала операція оборони Києва, і старші хлопці, котрі працюють на телестудії, їздили в Бучу, Ірпінь, привозили звідти чудові матеріали, а ми допомагали монтувати. Дивилися на це і також хотілося долучитися. Не просто на пост-продакшені щось змонтувати, а саме зняти, побачити все на власні очі, долучитися до перемоги, яка невдовзі буде. Начальник говорив, що ми «ще малі», нам їздити на передову зарано, бо просто загинемо. Але приблизно за 3-4 тижні після того, як почали службу на телестудії, начальник зателефонував і сказав: «Треба людина на запорізький напрямок. Поїдеш?» Звісно ж, погодився, адже це моя батьківщина, і з усіх напрямків найбільше хотів потрапити саме на запорізький. Був схвильований і водночас дуже радий можливості нарешті поїхати, долучитися до нашої спільної справи.

– Де вже довелося попрацювати?

– За півтора року повномасштабного вторгнення, 8 місяців був на запорізькому напрямку. Потім менше місяця був на луганському, тільки-но повернувся звідти. Цього тижня їду на бахмутський напрямок.

– Олегу, в яких умовах доводиться працювати журналістам під час війни?

– Взагалі, все залежить від напрямку. Працюємо в умовах, в яких перебувають хлопці. Тобто, приїжджаєш на позиції, наприклад до артилеристів, і все, що маєш з собою, – це камера і мікрофон. Просто бігаєш разом з хлопцями. Я називаю це «військовим туризмом» – приїхати на «екскурсію». Приїжджаю до хлопців, кажу: «Ну, показуйте, що у вас є, як тут живете». Вони нагодують, пригостять кавою, ось і всі умови. Все що хочу – максимально живо все показати. Бо якщо створюватимеш собі якісь умови, відчуватиметься неправда. Раніше працював один, а тепер трішки простіше, нас двоє в команді: оператор і журналіст.

– Яку фото- та відеотехніку зазвичай використовуєте в поїздках на фронт?

– Коли працював сам, у мене була камера «Canon XR 20». Це найгірша камера, яка може бути на студії. Я поїхав в таку довгу ротацію одним із перших, хто в нас там був. І мені дали ту камеру, яку не шкода. Якби з нею щось сталося, то державі не потрібно було б виплачувати великі гроші. А в основному працюємо з фотоапаратом, до якого «пушка» прикріплена – мікрофон, що пише звук.

– Який епізод запам’ятався найбільше і чому?

– Всі виїзди по-своєму різні. Туди поїхав – тобі показали, як працює артилерія. В іншому місці – навчився іншого. Одного разу поїхав з мінометниками, і ми зафігачили декількох орків в посадці. З такого мені найбільше запам’яталося, як виїжджали з розвідкою, скидали «вантаж» на орківські причепи з водою. Чому найбільше? Бо це все було так на «лайті». І тільки коли повернулися, зрозумів, що заїжджали в «сіру зону» і до позицій русні було менше кілометра. А ми заїхали туди з музикою, ходимо, галасуємо, грає «Допоможе ЗСУ!» Запустили гелікоптер, він розрядився, впав, ми сіли і поїхали собі. Тоді це було наче в комп’ютерній грі, а коли повернувся, зрозумів – були легкою мішенню, але нам пощастило.

– Як взагалі проходить ваш робочий день?

– Мені подобається у військовій журналістиці, що тут ти сам собі хазяїн, сам собі вибудовуєш графік. Тут, можу сказати, свобода породжує відповідальність: сам домовляєшся про зйомки, сам обираєш, коли хочеш зробити собі вихідний, можеш працювати в суботу та неділю, адже на війні не існує вихідних. Але знаєш: якщо не хочеш з’їхати з глузду, треба зробити в понеділок вихідний, а у вівторок – монтуєш. Все залежить від обстановки на фронті. Може бути таке, що плануєш собі вихідний, а тут бац – хлопці збили гелікоптер. І їдеш знімати їхні емоції, бо це справді цікавий матеріал.

– Що саме вважаєте для себе вихідним днем?

– Вихідний – це коли немає виїздів. Зазвичай добре відсипаюся, потім дивлюся новини. Я не роблю це на виїздах, адже там немає зв’язку. Передивляюся кадри, які зробив, щоб вибудувати послідовність роботи, яку маю виконати. Можу піти попити кави, поїсти чогось смачненького. Проводимо вихідні, як і всі звичайні люди.

– А хочеться у вихідні поїхати додому?

– Додому завжди хочеться, але розумію, що є робота, яку треба закінчити, а потім вже можна їхати куди захочеться. А взагалі, треба перемогти і потім вже їхати на пляж в Кирилівку.

– Яких вимог безпеки потрібно дотримуватися в ході роботи?

– Носити бронежилет, каску, молитися.

– Чи доводилося спілкуватися з мирним населенням на окупованих чи прифронтових територіях? Як вони ставляться до війни?

– На передовій небагато мирного населення.Якщо вибрати всіх людей, з якими спілкувався, це буде дуже хибна вибірка. Бо ті, хто має проукраїнську позицію, переважно повиїжджали. Проросійські теж повиїжджали. І залишилася саме та категорія, в якої немає усталеної думки. Але думаю, якщо взяти ситуацію до широкомасштабного вторгнення, всі села, в яких я бував, – всі вони проукраїнські.

– А до повномасштабного вторгнення захоплювалися чимось, не пов’язаним з навчанням?

– Так, в мене є хобі. Я створив бренд одягу. Зараз цим займається моя родина та друзі. Моя родина – це внутрішньо переміщені особи, бо моє рідне місто зараз окуповане. І щоб відволікти маму, ще на початку повномасштабної агресії попросив її допомогти. Повертаючись до питання про вихідні, як їх проводжу. Телефоную команді, мамі, наставляю її якось, щоб робила точні кроки в правильному векторі.

– А пробуєте просувати свій бренд на фронті?

– Ну, просувати – це якби брав з собою патчі на фронт і говорив хлопцям: «Пацани, купуйте патчі тільки тут!» Я просто беру з собою 10-20 штук. Бо є така військова традиція, яку дуже люблю – обмінюватися патчами. Скажімо, приїжджаю до підрозділу, у яких є свої нашивки, а я дуже люблю їх колекціонувати. Даю їм свої патчі, а вони мені свої. Вдома в мене є панелька, на яку кріплю патчі з кожного підрозділу, в якому був. Пам’ятаю кожну історію, пов’язану з кожним з них. В мене є патч 45-ї артилерійської бригади. Зараз в інтернеті дуже багато відео, як вони трощать русню. Ця бригада навіки буде в моєму серденьку – вони мене хрестили в артилеристи. Тому патчі на фронті не просуваю, а просто дарую.

– Чи доводилося заводити дружбу на фронті?

– Так, звісно. Є такий всім відомий термін «військове братерство». І чим ближче до фронту, тим ближчий зі своїми побратимами. З одного боку, це дуже небезпечно, бо чим ближче до «нуля», тим більший шанс загинути, а з іншого, якщо знаєш, що маєш опору, на яку можеш покластися, простіше жити. Знаєш: якщо щось станеться, побратим зробить все можливе, щоб тебе врятувати. Там дуже багато друзів, особливо тих, про кого знімав матеріали. Ми досі спілкуємося. Не те, що ми щодня говоримо по телефону. Можу написати йому раз на місяць-два, можемо привітати один одного з якимось святом і все. Підтримуємо контакт, і я впевнений: якщо наступного разу до нього приїду, будемо як ті, хто знає один одного все життя.

– Як змінювався ваш емоційний стан в ході війни? І чи змінюється протягом дня?

– Загалом за день роботи дуже втомлююсь. Повністю віддаю себе емоційно – щоб вийшов гарний матеріал, він повинен передати людям емоції. А щоб люди отримали їх, треба взяти емоції від себе. А в період широкомасштабного вторгнення я не міг собі навіть дозволити думки про переживання, адже мене готували як офіцера. Авжеж, можеш переживати, але не повинен це показувати. Треба мати холодну голову. Почалася війна – що нам треба робити? Тільки битися, долати ворога. Без емоцій.

– З особистого досвіду, що можете порадити майбутнім журналістам?

– Майбутнім військовим журналістам пораджу вчити тактику. Бо найстрашніше на фронті – коли не знаєш обстановки. А якщо знаєш такий предмет як тактика, приблизно розумієш, хоча б яка зброя зможе тебе дістати, вбачаєш, як укритися від неї. Якщо подивишся в інтернеті ще якісь відео чи звуки прильотів чи виходів, можеш зорієнтуватися, відчувати небезпеку і правильно на неї реагувати. І в цілому журналістам, котрі працюватимуть в зоні бойових дій, дораджую: зважайте на характери вояків, на оперативну обстановку. Бо коли приїжджає військовий до військового, вони розмовляють однією мовою, коли приїжджають цивільні, вони можуть ставити такі питання, які можуть трішки роздратувати вояків.

– Чим плануєте займатися по закінченню війни?

– Коли переможемо, планую дослужити контракт. В мене ще залишилося трішки більше половини. Загалом плани такі: перемагаємо; я дослужую контракт; далі – подивимося, тоді вже все буде добре.