Польща, Ольштин, завершальні акорди Х Міжнародного телерадіофестивалю «Калинові Мости». Учасники побували на відкритті фотовиставки військового капелана Андрія Дуди «Герої не вмирають. Обличчя війни». Вражаючі миті, схоплені та навіки зафіксовані майстром. Після церемонії відкриття – показ документального фільму полтавця-кінорежисера Олександра Калашника «Репетиція». Спливають останні титри, стихає музика, зціпеніла побаченим аудиторія, тиша… І враз вибух овацій…

Про цей епізод дворічної давнини часто згадую, коли спілкуюся з Олександром. А вітаємося в будь-який час доби традиційно – першою фразою з «Репетиції»: «Доброго ранку, Полтаво!» Так було і цього разу, коли спілкувався не просто з колегою-режисером, а з ініціатором, головним рушієм та за сумісництвом – директором Всеукраїнського екологічного фестивалю документального кіно «Полтава-Док». 

– До фестивального руху мене підштовхнув брат Віктор, – ділиться спогадами Олександр. – Він закінчив Київський інститут імені Карпенка-Карого. Актор, режисер, письменник. З його легкої руки я пройшов фестивалі Швеції, Естонії, Фінляндії, Індії. Фестивалі екологічні. Цікаві люди, цікаві роботи. Щоразу коли повертався на Батьківщину, відчував прикрість. І за Полтаву, і за Україну, що не маємо жодного фестивалю екологічного кіно. Наша Полтава ніколи не мала жодного кінофестивалю: кіноклуби, підтримувані профспілками, розвалилися, в місті ніхто кіно не знімав і не вмів цього робити. Зрештою, нікого це питання не цікавило.

– Так було. А тимчасом славна Полтава вже наближається до свого десятого фестивалю. Що і хто із цієї десятилітньої історії найбільше запам’яталися. Фільми, їхні творці?

– Наш фестиваль – місце зустрічі молодих кіномитців. Аматорів і професійних режисерів, чиї фільми розповідають про діяльність людей, їхню любов до рідного краю, народні звичаї та обряди.

За цей час були фільми різні за задумом, виконанням, але запам’ятались роботи Дмитра Вовка, Дениса Зозулі, Артура Арояна, Ігоря Случика… Поступово міцнів фестиваль, а з ним росла майстерність авторів. Є ті, хто залишив корабель «Полтава-Док» назавжди. Хтось залишив мистецтво кіно, а хтось волів лише нагород і був випадковим пасажиром на цьому судні. Фестиваль давав поштовх до подальшого розвитку. Так, фільми Дмитра Вовка і Дениса Зозулі демонструвалися на міжнародних фестивалях і доволі вдало. Фільм «Медовий ранок» Дмитра Вовка посів ІІ місце на фестивалі «Дніпро-Сінема», ІІІ місце на «Кінокімерії», отримав відзнаку Міжнародного фестивалю незалежного кіно «UNICA».

– А в чому головна родзинка полтавського кінофестивалю?

– «Полтава-Док» – це унікальна атмосфера стосунків у залі, на екрані, в житті. Цей фестиваль і святкує і вчить, може жартівливо пожурити авторів, а може похвалити так, що людина готова знов і знов творити фільми. Ми пишаємося своїм журі! Воно не постійне, з кожним фестивалем змінюється, але завжди професійне і непідкупне. Люди, які засідають у журі з року в рік, – це щонайменше непрофесійно. А наше журі працює за принципом, відомим як «гамбурзький рахунок».

– Десять фестивалів – це вже певні традиції, атмосфера…

– Так, це дружня атмосфера. Кожний митець має повагу до колег, до журі. Є і певна виховна ціль. Кіно, а йдеться про документальне кіно, це особливий жанр. Буває, що сценарій лишився тільки в голові, і все вирішує час, поки в ній «не стерлися» сцени. Треба встигнути зняти ці кадри. Традиційно проводимо майстеркласи на прикладі відомих робіт. Багато виникає питань, а це вже добрий знак руху вперед. Традиційно в журі працює обласний еколог. Його поради дуже цінні для авторів. Влаштовуємо тісне спілкування конкурсантів із членами журі. Яскраве та бурхливе, воно триває допізна.

– На VIII фестивалі «Полтава-Док» поза конкурсом було представлено твою стрічку «Репетиція». З якими думками починав роботу над нею? Над чим нині працюєш?

– Фільми, які бачив про Майдан та про війну, не торкали душу. Я бачив непогані кадри, але з поганим монтажем, з відсутньою режисурою… «Що бачу, те й знімаю». Такий підхід ніколи не дасть сподіваного результату. За роботу бралося багато операторів, але результат один: «НІ!». І тому було дуже важко зробити те, що чіпляє за душу. Не поспіхом, не абищо. Стільки було продумано і перебрано – сотні варіантів перед тим, як склеїти два кадри! Про той фільм можна балакати до ранку – я ж його робив 4 роки, тож історій вистачить.

Завершив сценарій про 1941 рік, тепер писатиму про 2014-й. Це буде розповідь-порівняння про людські долі, про Україну. Іноді думаю: «Не під силу…» Але це треба залишити людям. Без пафосу!

– Нині чимало сперечаються про розвиток кінематографічної, фестивальної культури. Твоя думка: глядача потрібно виховувати, чи нехай дивиться те, що обере на власний смак?

– Виховувати треба! Ми велика нація, але ще багато гною треба викинути з нашого подвір’я. Перше, що слід зробити, – навести лад в голові. А це ж справа культури. Звісно, якщо вона у силі…

– Глядачі вдячно відгукуються про фестиваль. Як воно – організовувати, «перти» фестивального «воза»? Що найбільше дошкуляє?

– Відсутність потреби у фестивальному русі на державному рівні. Всі нижні клерки працюють як раніше: без ініціативи, непрофесійно. Не мають власного «я». Одне бажання: втриматися на своєму стільці. Звідки ж візьметься та культура? Прийшла молодь – така ж сама. Не там шукаємо, ой не там…

– Невеселі думки на фінішній прямій до фестивалю.

– Як це не прикро, та це правда. Вже 12 років воюю з системою за полтавський фестиваль, за його життя. Розумієте, ВОЮЮ. В розвинених державах чиновники тобі б допомагали, бо ти виконуєш їхню роботу, пропагуєш державу! А у нас на тебе й дивитися не хочуть: самі нічого путнього не роблять, бо не вміють, і тобі не дають!

Та попри все ми якось вирулюємо: до відкриття фестивалю залишилося трохи більше місяця. Десятий, ювілейний… Не віриться, що час так швидко промайнув. Зате скільки корисного зроблено! В Полтаві з’явилося КІНО. І свій кінофестиваль!