Талановитий журналіст, людина, котра не боїться ані антарктичних морозів, ані війни. Він залишився без підтримки рідних, але не занепав духом. Не дивлячись на успіх та популярність у телевізійній сфері, залишається доброю та чуйною людиною.

– Олександре, зараз десята ранку, для журналіста – початок робочого дня. Як, попри достатньо напружений графік, вдалося вирватись на розмову?

– Насправді, день починається звечора, бо саме ввечері надсилають графік роботи. Десь о 20-тій – 21-шій вже знаєш, що робитимеш наступного дня: так простіше планувати свій час. Цього тижня в мене «своя тема», тому сам планую інтерв’ю, зустрічі тощо. Так вийшло, що сьогодні у мене пізнє інтерв’ю,тому зранку вільний. Зазвичай, якщо немає якоїсь зйомки, робочий день починається об одинадцятій.

– Якщо о сьомій ранку тобі зателефонують і скажуть: терміново треба виїжджати на зйомку…

– Редакція досить велика, тому є чергові групи, які постійно на базі, і вони в таких випадках виїжджають. Зазвичай у нас працює декілька груп: ранкова, денна та вечірня редакції. Плюс є інші журналісти, які у цей час присутні на базі. Навіть, якщо і зранку «щось трапилося», виїжджає ранкова група. Але буває таке, що і звечора когось викликають. Останній такий випадок термінового виклику – вибухи на складах у Калинівці позаминулого року. Ще звечора стало відомо про вибухи, і треба було їхати робити матеріал.

Такі «термінові» ситуації зазвичай трапляються у знімальних групах, які працюють в регіональних корпунктах. У мене таке часто траплялося, коли був власкором у регіоні. Там ти один на всю область, і тому, в принципі, немає якогось чіткого розпорядку дня. Коли щось трапляється, маєш терміново виїжджати.

– В тебе вже тринадцятирічний журналістський стаж, й надалі кайфуєш від роботи? Не набридло?

– Це таке власне відчуття… У кожного журналіста воно своє, але я кайфую від того, що працюю саме репортером, як у нас кажуть, «в полях», на виїздах. Мені подобається такий графік і такий режим, коли не знаєш де будеш. Тобто, зранку прийшов на каву, а що буде ввечері невідомо, тому що може бути так, що інтерв’ю записав о 14:00, а ввечері щось трапилось, і скажуть терміново їхати включатись, бо ти єдиний вільний журналіст на базі, не зайнятий поточною роботою. Бути саме репортером на місці подій – як на мене, це круто, отримую від цього задоволення. Вже кілька разів пропонували бути і редактором, і ведучим, але розумію, що місяць-два, і мені це набридне. Я не можу сидіти на одному місці, мені постійно потрібно кудись їхати, щось знімати, щось показувати.

– Коли вступав на спеціальність «журналістика», були думки, що робитимеш, якщо не вийде в журналістиці? Яку професію розглядав як «запасний варіант»?

– Навіть коли вступав на журналістику, то, чесно кажучи, не усвідомлював, що хочу бути журналістом. Були думки приблизно такі: не знаю, чим хочу займатися, – нехай буде журналістика. Перші два курси думав: якщо і буду працювати журналістом, то десь у газеті, писатиму матеріали… Вже згодом так сталося, що потрапив на телебачення і закохався, можна так сказати. Але в мене був період, півтора року, коли йшов з професії і не займався журналістикою взагалі. Працював абсолютно в іншій сфері. Саме в той момент зрозумів: журналістика – це моє. Дуже сумував за професією, тоді й усвідомив: це те, що можу робити, що мені потрібно в житті, те що у мене виходить,.. я так гадаю (сміється).

– А чому тоді взяв тайм-аут?

– Так склалася життєва ситуація. Працював у Луганську спочатку на обласному телебаченні, потім на приватному, і саме на цьому телеканалі почали затримувати зарплату. Була зневіра у професії, в собі. Тоді й вирішив: а чому б і ні? Спробував себе в іншій сфері, був торговельним представником. Але в будь-якому разі все, що в моєму житті відбувається, сприймаю як досвід, намагаюся з цього почерпнути щось особисто для себе, навіть якщо це негативний досвід.

– Батьки не були проти твого вибору журналістики? Можливо, бачили тебе зовсім в іншій сфері?

– Ні, з цим мені пощастило. Мама казала, що підтримує будь-які мої прагнення, ідеї: хочеш бути журналістом – будь журналістом, це твоє життя.

– Твоя мама і сестра залишилися по той бік війни. Спілкуєтеся?

– Сестра, вона старша за мене, з початком війни поїхала до Росії, з батьком у мене були напружені стосунки і до війни, він залишається у Луганську, ми і раніше майже не спілкувались, а зараз зовсім не спілкуємось, мама теж залишилась у Луганську, на окупованій території, вона підтримує цю окупацію. І мій вітчим також. Він навіть був членом незаконних збройних формувань, так званої «ЛНР». Загалом, з усіма родичами припинив будь-які стосунки. Єдине, окрім мами, бо це мама. Це така досить неоднозначна історія. Важко спілкуватися на якісь опосередковані теми, не пов’язані з війною, з політикою і тим, що відбувається там, у Луганську.

– А часто їздиш до Луганська?

– Зовсім не їжджу.

– Чому?

– По-перше, не можу поїхати на територію, де страждають люди, де окупація, де люди перебувають у полоні. Тому вважаю, що їхати туди не потрібно. Навіть, якби і хотів поїхати, не зміг би, бо для окупаційної влади я ворог, там є певні списки, у тому числі журналістів, які не мають права заїжджати на окуповану територію. Мене заарештують, – за їхніми законами я звинувачений у «держзраді» так званої «ЛНР». По-друге, я воював і тому за їхніми законами – зрадник, вбивця, людина, котра воювала проти їхньої «держави».

– Мама також не приїздить до тебе?

– Двічі зустрічалися на території, підконтрольній Україні. Вона має змогу вільно пересуватися через лінію розмежування, але до Києва не приїжджала, зустрічалися на нейтральній території.

– Розумію, це не найпозитивніша тема, але спробуй згадати 2 червня 2014 року. Які були думки, коли почув перші постріли?

– Це було перше відкрите озброєне протистояння, хоча вже були штурми військової частини Внутрішніх військ в Луганську, вже були збройні протистояння, але 2 червня – це був уже такий відкритий конфлікт, штурм Луганського прикордонного загону. На той момент луганські прикордонники були останніми представниками центральної української влади і від них залежало «а що буде далі», – на той момент силові структури вже виїхали. Але коли прикордонники змушені були вийти з Луганська, нам, журналістам, вже тоді стало зрозуміло, що ось це вже «точка неповернення», що треба їхати з міста.

– Одразу прийшло розуміння того, що почалася війна, чи все ж були сподівання, що ще трішки – і цей безлад закінчиться?

– Ні, тривалий час не було взагалі розуміння того, що до чогось ці дії можуть призвести. Певний час були сподівання: ось прийде армія і звільнить місто. На той момент вже велися бойові дії в Слов’янську та Краматорську. Ці два міста були в облозі. І так само ми думали, що приїде армія і до нас в Луганськ і звільнить нас. Пізніше, влітку вже стало зрозуміло, це все ж таки війна.

– Ти залишався у рідному місті до останнього, але 2014 року таки переїхав з Луганська до Києва. Хотів захистити родину?

– Нас було дві знімальні групи, ми до останнього працювали відкрито як журналісти: на всіх акціях, протестах з’являлися з камерою, мікрофоном, робили сюжети, писали стендапи, нас знали в обличчя і показували це на центральних телеканалах. Згодом зрозуміли, що це вже певна загроза нашій безпеці, але все одно працювали. З другим журналістом у нас була домовленість хоча б один раз на день зідзвонюватись: якщо хтось не виходить на зв’язок – значить, щось трапилось, треба шукати… І одного дня, він подзвонив мені і сказав, що він вже виїхав з Луганська. Пояснив це тим, що йому подзвонили і сказали: у тебе є півгодини зібрати речі, родину і виїхати. Я зрозумів, що залишився сам. Нікому не можна було довіряти. Не став чекати дзвінка – прийняв рішення виїхати з Луганська.

– Коли вирішив для себе призупинити журналістську діяльність і піти на фронт?

– З кінця серпня, коли почав їздити на зйомки на фронт, у мене особисто до себе постало таке питання: чи достатньо роблю для країни, коли війна? Певний час себе «заспокоював»: достатньо того, що я журналіст, їжджу на фронт, знімаю сюжети про війну. Але в якийсь момент вирішив: мені треба йти воювати, бо це моя Батьківщина.

– Хто тебе підтримав?

– Певне близьке коло людей знало, що планую піти, а вже те, що чекаю повістки і точно йду, не знав ніхто. Сповістити прийшлося тоді, коли вже повістка була на руках.

– Брав тайм-аут після того, як повернувся з того пекла?

– У мене була законна відпустка, і взагалі, за тих 14 місяців, поки був на фронті, на каналі в мене накопичились дні відпустки. Тому, коли повернувся, хотілось відпочити та почати працювати, бо від того, як швидко повернусь до роботи, буде залежати мій психологічний стан. Перший період після повернення з фронту – найважчий, тому вирішив, що місяця відпочинку буде цілком достатньо.

– Яку мужність треба мати, щоб після всього пережитого знову їхати туди, де лунають постріли та знімати сюжети!

– Коли повернувся, певний час не їздив на війну, – свідомо відмовився: сказав, що поки не можу поїхати. Між тим, як демобілізувався, і до того часу, як поїхав знову на фронт як журналіст, була перерва, приблизно десять місяців. За той час мав коротке відрядження. Але коли поїхав, зрозумів: їхати ще зарано. Можливо, пройшов період внутрішньої реабілітації, прийшло внутрішнє усвідомлення, що вже готовий їхати на фронт та знімати сюжети.

– Не існує в нашій країні родини, якої б не торкнулась війна, тому для кожного це щось своє, особисте. Що для тебе війна?

– У нашій країні є люди, яких не торкнулася війна. Люди шостий рік продовжують жити, відмежовуючись: «Політика – це не моє…» Війна для мене – це вже особиста історія: мій дім окупований, у мене багато друзів у Луганську, які постраждали через війну. Як журналіст бачив багато речей, які відбувалися перед війною, під час війни, відбуваються зараз. Як солдат я теж був на війні, і в моєму оточенні – ті, кого дійсно так чи інакше торкнулася війна. Тому вимагаю справедливості, стосовно людей, які винні в тому, що сталася війна. Не знаю, як складеться моє життя, але зараз хочу, присвятити цій війні життя і досягти того, щоб винні були покарані.

– Перейдемо до позитивної теми: #СьогодніВАнтарктиді. Що це був за проєкт, чому саме Антарктида?

– Ідея виникла випадково. Прочитав у газеті, що збирають бажаючих поїхати в антарктичну експедицію. Полярники раз на рік їдуть на станцію в Антарктиду, вони там змінюють одне одного. І я запитав, чому б не використати таку можливість та не зробити «антарктичні» сюжети? Для мене це було щось таке неймовірне. Вважаю, що для ідей не може бути меж і кордонів.

– Пригадаєш найбільший фейл та найяскравіший момент з тієї мандрівки?

– Не можу сказати, що був прям такий фейл, що щось не вдалося. Найприкріше, що ми провели на Українській полярній станції «Академік Вернадський» лише 2 дні, хоча розраховували на 5. Це залежало не від нас, а від погодних умов. Через те, що почався шторм, треба було на кораблі повертатися до Аргентини, тому й відчалили з Антарктиди раніше. Дуже шкодую, що не змогли залишитися надовше, можна було б і більше відео відзняти. До Антарктиди з Аргентини на кораблі йшли три доби. Виявилось, що у мого оператора морська хвороба. Три дні туди і назад я знімав сам, він мене навчив. З цікавого… Всім було цікаво про пінгвінів. Не дивлячись на те, які вони миленькі і як їх всі люблять, навіть не уявляєш, наскільки ж вони смердять! Добре, що це не передати через камеру, але це як у курятнику, реально. Навкруги станції ціла колонія пінгвінів, їх просто сила-силенна, вони, звісно, красиві, але… неймовірно смердючі.

– Дивилась деякі твої випуски. А чи не схожий твій проєкт на вже відомий Дмитра Комарова «Світ навиворіт»?

– Звичайно, я дивився якісь подібні програми, але це ж інший формат – тревел-сюжети. Ми випускали їх у новинах, тобто у нас не так, як у Дмитра, коли поїхали і відзняли цілу передачу.

– Температура була -20 чи ще нижче?

– Ми поїхали якраз тоді, коли у нас весна, а у Південній півкулі – осінь. І експедиції так плануються, щоб можна було потрапити у найсприятливіший  період. Вдень там було близько нуля, вночі – може, -3. Одного разу ми знімали, і я вийшов просто в одній футболці – так було тепло.

– Як працювати в таких умовах та бути усміхненим у кадрі, коли відчуваєш, що геть замерзаєш?

– Це вже професійне. Допоки тебе ще не знімають, можеш сидіти грітися. Зазвичай перед кожним включенням сидиш у шапці, рукавичках, тремтиш, а потім тобі треба взяти себе в руки і вийти в ефір на 2, 5, 10 хвилин.

– Що побажаєш майбутнім колегам, які тільки-но починають свій творчий шлях?

– Більше працювати. Братися за будь-яку роботу. Не казати собі, що я цього не зможу зробити. Якщо є ідея, треба зробити все, щоб реалізувати її, навіть якщо вона тобі бачиться якоюсь фантастичною. Для початку треба спробувати втілити її в життя, і вже потім, якщо не вдасться, сказати: я зробив все, щоб це вийшло. Це, по-перше. По-друге, треба їхати на будь-які події, які згодом можуть стати історичними. Так зможеш сформувати свої погляди. Саме не з телепереглядів, а бачити все самому, на власні очі, бути на місці подій. Тобто, я там був, тому маю, що сказати.