Нині цього талановитого полтавця пам’ятають лише нечисленні живі друзі та ще сотні його вдячних пацієнтів, серед яких були не тільки дорослі. Мова про Віктора Івановича Миронова, визначного мануального терапевта, учня визначного, але теж незаслужено забутого цілителя Андрія Касьяна-старшого – «діда Андрія», славетного батька відомого лікаря Миколи Касьяна. Безліч пацієнтів з інвалідністю ІІ і навіть І групи, від яких відмовлялася офіційна медицина, Віктор Іванович повертав до повноцінного життя.

Познайомилися ми з Мироновим на початку 80-х років. У ті часи духовно спраглих радянських людей хворобливо тягло до книги. У Полтаві існував Клуб любителів книги зі своєю наглядовою радою. Цей «орган» контролював роботу магазину передплатних видань, урядував чергою членів клубу. З чиєїсь рекомендації у наглядову раду потрапив і я. На одне таке засідання нашої ради прийшов незнайомець. Засмаглий, майже чорний, зі східними рисами обличчя. У білому костюмі, що лише підкреслював засмагу. Після наради він розкрив валізу, з якої на стіл перекочували пляшки вишуканого коньяку, чорна ікра та осетровий балик. У часи тотального дефіциту це було –  наче скарби Лукулла.

– Хто цей чоловік? – тихо запитав я свого приятеля Бориса Топор-Гілку.

– Рахімбай, – відповів той з геть серйозною міною.

Хоча звали незнайомця цілком по-європейськи – Віктором Івановичем, я тоді купився на Борисову відповідь: іще з півроку новачок був для мене «Рахімбаєм».

Незабаром довідався, що Віктор Іванович час від часу зникав на кілька місяців у Туркменію: реабілітував тяжкопоранених в Афганістані. Часто тих, перед кими офіційна медицина безпомічно розводила руками. Госпіталями, а їх у Туркменії тоді наросло десятки, здовж афганського кордону, опікувався КДБ. Цій «конторі» було байдуже, як офіційна радянська медицина ставилася до нетрадиційної, зокрема до мануальної терапії, – цікавив лише результат.

Вже коли ближче познайомилися з Віктором Івановичем та навіть подружилися, він мені повідав свою одіссею. Народився Миронов 3 листопада 1942 року на Донбасі, у Краснодоні. Замолоду працював диктором на телебаченні у Донецьку, а коли стрівся з майбутньою дружиною, переїхав до Полтави. Вже встигши отримати медичну і технічну освіти. Влаштувався механіком на Полтавський фарфоровий завод. І там одного дня сталася вкрай прикра, а водночас доленосна для Віктора Івановича подія. Його підлеглий в цеху тяжко травмувався. Директор заводу дружив з костоправом Андрієм Касьяном і домовився з ним, щоб той поставив покаліченого робітника на ноги. Викликав Миронова, дав необхідні кошти, службовий автомобіль з водієм і відрядив у Кобиляки до Касьяна. Реабілітація видалася такою тривалою, що Віктор Миронов, мешкаючи у хаті Касьянів, уже став ніби членом їхньої родини. Якось за сімейним столом зібралося багато родичів і надто нестримна на язик родичка кинула: «Добре вам, дідусю, жити, не треба на роботу ходити. До вас самі люди йдуть, ще й грошики приносять». Старий Касьян нічого на те не відказав, лише попросив свою дружину принести глечика і наволочку. Взяв до рук гладущика, засунув у наволочку і торох!.. Гладущик на друзки.

– А тепер, розумнице, збери ці черепки у глечика. І то навпомацки.

Звісно, вона не впоралася. Всі за цим святковим столом уже були доволі веселі і ця торбина-шарада покочувала з рук у руки. Але чи то учасники застілля злегковажили, чи й справді не мали до сього снаги, та зібрати глечика вдалося лише Миронову. До самого вінця його руки не дістали, зате дві третини посудини він чіпко тримав у руках. Дід Касьян не стримував задоволення.

– Завтра чекаю коло себе на прийомі, о четвертій ранку…

Звісно, після щедрого застілля Віктору Івановичу добре спалося. Та ідилію з першими півнями порушила жінка-розпорядниця, яку прислав невдоволений наставник. Миронов поспішив на перший дідів урок. Отак відтоді щодня потроху й освоював ази мануальної терапії. Але закінчилося лікування травмованого чоловіка, а з ним і навчання Віктора Івановича.

Згодом Миронов за путівкою поїхав в Азербайджан, до санаторію «Нафталан». І знову знаковий випадок: за його столом сидів міністр торгівлі Туркменської РСР. Одного разу, невдало підвівшись з-за столу, той вивихнув собі хребтовий диск. Хоч і було трохи лячно самостійно, без Касьяна вправляти диск на місце, та Віктор Іванович взявся. І справився. Вдячності міністра не було меж. Він і зробив рекламу Миронову у тоді всесильному КДБ. Потім було навчання у Ленінградському інституті нетрадиційної медицини і багаторічна шляхетна праця у госпіталях Туркменії.

Пригадую таку історію. У квартирі Віктора Івановича на кухні бенкетували друзі. Раптом дзвінок. Господар іде відчиняти вхідні двері, які з кухні добре проглядалися. Заходить молодик, а за ним пара старших людей. «Оце і  є Віктор Іванович», – каже молодий до старших.  А далі шекспірівська сцена: пара ніби за командою, не змовляючись, вклякає перед господарем і намагається цілувати йому руки… Друзі приголомшені. Вже потім почули неймовірну історію.

Кочуючи в Туркменії від госпіталю до госпіталю, Миронов натрапив на прикутого до ліжка воїна. Лікарі лише плечима водили: медицина безсила… Віктора Івановича вразила його історія. До армії солдат, єдиний син у батьків, мешкав у Ленінграді. Коли ж медики розвели руками, хлопчина попросив, щоб батькам сповістили, ніби він пропав безвісти. Хотів, щоб у них жевріла хоч якась надія – без довічного тягаря доглядати каліку. Випадок справді був тяжкий, але Віктор Іванович взявся: його пацієнт… І за три роки хлопець став на ноги…

Того дня гості Миронова з кухні спостерігали зустріч батьків з цілителем їхнього сина.

Високо цінували Віктора Миронова і його роботодавці: мав звання полковника медичної служби КДБ. Про це, щоправда, ми довідалися випадково і вже після розвалу «нєрушимого» СРСР.

Чутки про чудеса, які творив мануальний терапевт Миронов, облетіли Туркменію. Одного разу до його кабінету попросилася мати – внесла на руках двадцятирічного сина. Той висох на билину, не міг самостійно й кроку ступити. Віктор Іванович якраз закінчував свою тимчасову місію в госпіталях, за кілька днів мав повертатися до Полтави. Мати плакала, благала лікаря допомогти. Розповіла, що ця біда трапилася, коли її син, розігрітий, плигнув у Каспій з нафтової платформи. Звісно ж, Миронов не зміг відмовити. Але часу на повну реабілітацію треба було багато, а тому він забрав Берди-ага (так звали хлопця) доліковуватися у Полтаву. До літака пацієнт уже йшов, щоправда, на милицях. Миронов тримав палицю і вже на летовищі наказав хлопцеві віддати милиці матері. Берди-ага довго не наважувався, проте в літак все ж таки зайшов, спираючись на патерицю. А вже в Полтаві відмовився і від такого опертя. Згодом, щасливий і здоровий, повернувся до рідної Туркменії. Через рік Віктор Іванович мені повідав, що отримав запрошення від Берди-ага бути почесним гостем на його весіллі. Ясна річ, Миронов поїхав. Весілля тривало двадцять днів.

Не навчився відмовляти людям у біді наш товариш. Тому й не знаходив бажаного відпочинку навіть у рідній оселі. Люди з’їжджалися звідусіль, ішли і йшли до нього – кожен зі своєю бідою.

Постійні перельоти, зміни клімату і справді пекельний графік підірвали здоров’я Віктора Івановича Миронова. 24 червня 2003 року його любляче й добре серце зупинилося.

На останнє прощання зійшлося багато його пацієнтів. Особливо вражала велика кількість діток: прийшли з батьками і самостійно.

Чимало спливло років, і у тих дітей давно вже є свої діти. Та впевнений, що пам’ять про свого спасителя у їхніх серцях живе й донині.

*   *   *

Пригадалося, як одного разу почув від Віктора Івановича, що його дід Пилип Кузьмич Миронов був легендарним донським козаком, командармом Другої кінної. Він не сприйняв авантюру Льва Троцького з розкозаченням донських козаків і 1921 року був підступно вбитий у Бутирській тюрмі. В соцмережах знайшлася світлина тридцятилітнього командарма. І диво: зі столітньої світлини на мене дивився… молодий Віктор Іванович Миронов.