Прем’єр Угорщини Віктор Орбан насіяв у соцмережі X приски гніву. Поскаржився, що Президент України Володимир Зеленський нібито переслідує його країну й завуальовано пригрозив завадити нам у допомозі від Заходу. Водночас набирає обертів скандал з порушенням повітряного простору України ймовірно угорськими дронами, яке Міноборони Угорщини активно заперечує. І це не враховуючи безлічі інфоприводів останніх років, які викликають в українців природне питання: чому країна – член НАТО та ЄС, яка, до того ж, відчула на собі криваві й руйнівні «приваби» радянської окупації 19656 року, стала головним симпатиком росії в Європі?

Відносини між Україною та Угорщиною настільки напружені, наскільки це можливо без ризику воєнного конфлікту. Мова не лишень про риторику. Зусилля Угорщини, щоб Захід сповільнив допомогу нашій країні, її протистояння новим санкціям проти Росії помітно шкодять. Додайте до цього ще й купівлю російських енергоресурсів, що є вже прямим фінансуванням агресора.

Нотки ворожнечі щодо України зазвучали в офіційній угорській риториці задовго до повномасштабного вторгнення. Проте вони фокусувалися переважно довкола українського Закарпаття, яке в період Другої світової та в часи імперії Габсбургів входило до складу Угорщини, зберегло угорську діаспору і досі збурює гарячі голови угорських «собіратєлєй зємєль».

Тривалий час на рівні з усіма іншими королівство Угорщина було васальною територією імперії. Але демократична революція 1848-49 років попри поразку все ж допомогла перетворити Угорщини на рівного партнера Австрії в імперському просторі. Була вона на піку могутності: мадярська аграрна аристократія контролювала землі від України до Середземного моря, і всюди проводила політику асиміляції народів-автохтонів.

«Ідилія» зруйнувалася 1918 року. Після поразки кайзерівську Німеччину й цісарську Австро-Угорщину визнали головними винуватцями розв’язання Першої світової війни, і на їхніх теренах постали нові національні держави. За іронією долі найбільше втратила саме Угорщина, зберігши лишень третину старих земель. Тріанонський договір уособив для угорців історичну травму, хоча й породжену імперським шовінізмом. До того ж країна втратила єдиний вихід до моря, і це обмежило її економічний потенціал та незалежність. Спостерігаючи за прагненням російської армії відрізати Україну від Чорного моря, маємо чудово розуміти, яку руйнацію такі територіальні втрати несуть для будь-якої держави.

Історичні події столітньої давнини й досі формують національну свідомість угорців. Наприклад, нещодавно заступник глави МЗС Угорщини Левенте Мадяр заявив, що після Першої світової Угорщина «заради миру» передала дві третини своєї території. Тим самим натякнувши, що Україні варто погодитись на щось подібне.

Ця імперська травма вповні проступає і в неприхованій зневазі до кордонів держав, які отримали нібито угорські території. Прем’єр Орбан коментуючи скандал з дронами, які перетнули український кордон, заявив:  це, мовляв не має значення, адже Україна «не суверенна держава» через залежність від підтримки НАТО. Неможливо уявити ситуацію в якій дев’ятимільйонна Угорщина, член ЄС та НАТО, вчинить напад на територію України, але це й не є аргументом, що угорська сторона поважає кордони сусідів.

Значною мірою саме бажання за будь-яку ціну повернути втрачене спонукало Угорщину приєднатися до нацистської Німеччини вже у Другій світовій. Але угорська диктатура і цього разу наступила на старі граблі:  після поразки Рейху і його союзників Угорщину фактично окупували війська СРСР, призначивши промосковський маріонетковий уряд.

Для українців це парадокс: старше покоління угорців жило за «залізною завісою» сателітів СРСР, під пресом репресій, з браком свободи слова чи політичної конкуренції. Можливо, заможніше як в СРСР, але непорівнянно відсталіше, ніж громадяни країн Західної Європи. Хіба тепер вони не бачать переваг ЄС на тлі рашистської диктатури та суспільно-економічної стагнації «ерефії»? Хіба не розуміють, що амбіції росії по відновленню зони впливу СРСР охоплюють і їхню країну?

Все вони розуміють, але тут першу скрипку починають грати вже не історичні травми, а нюанси сучасної політики. Для України ЄС має вигляд колосального блага – квиток до економічного процвітання та глобальних органів, які зможуть обмежувати корупційні плани місцевої влади. Але у світі немає нічого ідеального. ЄС разом з його щедрими ринками, новітніми технологіями та багатими інвестиціями має й серйозні недоліки. Європарламент може вводити норми та регуляції, що вплинуть на життя всіх мешканців євроспільноти. Окрім того, глобальність ринків ЄС теж приховують свої ризики, позбавляє країни самодостатності, робить їх залежними від підтримки сильніших членів Союзу, що може послабити політичну суб’єктності.

Євроскептицизм – це очікувана позиція для багатьох політичних сил з різних європейських країн. Проте найбільше він експлуатується різного калібру «квазіконсерваторами». За гаслами про національну незалежність легко приховати корупційні інтереси, а популярна антиглобалістська риторика ідеально доповнює цю мотивацію. Є воно і в українському політичному просторі, у політичних деклараціях популістів з проросійських партій, які розпинаються, наприклад, про глобальну колонізацію з боку США.

Проблема в тому, що через активну підтримку західними елітами нашої визвольної збройної боротьби світ сформував образ України як символу західного ліберального глобалізму. Тому різні псевдоконсервативні популісти-корупціонери, які зі своїх комфортабельних європеїзованих офісів борються із Соросом та «масонами», користаються «антиукраїнською компонентою» як зручним способом посилити свій образ борців з «глобалізаторами» та «брюссельськими бюрократами». Безумовно, росія активно підтримує такі політичні сили в усьому світі, та й сама активно формує подібний образ, протиставляючи свої «скрєпи» цінностям західної цивілізації.

Цілком імовірно, що угорська еліта повністю усвідомлює загрозу росії, проте вірить у захист від НАТО. А тому вважає доречним через свій комплекс внутрішніх історичних наративів та зовнішніх політичних інтересів підігрівати ворожу риторики щодо України.

Орбан – це втомлене обличчя влади, що десятиліттями – виборчим підкупом та маніпуляціями – тримається на вершині. Але кожен його новий крок лише звужує простір для маневру. Молодь дедалі більше розчарована, а опозиція набирається сил. Його політична гра перетворилася на цуцванг: будь-яке рішення лише погіршує становище. Є надія, що історична пам’ять про героїв 1956 року зрештою переважить популізм і промосковську антизахідну риторику. Що Угорщина знову стане неподільною частиною європейської демократії у протистоянні тотальній російській загрозі.