В ярмі скорбот, нужди, неволі
Важке він тягне «житіє»
І, затаївши в серці болі,
Не нарікаючи на долю,
Оре він поле не своє…
Олександр КОНИСЬКИЙ

Кінець ХІХ століття, українські землі в складі Австро-Угорської та російської імперій. Аграрне перенаселення, економічні та культурні утиски, масові смерті від голоду та недоїдання. Ставши заручниками ситуації, люди кидали все нажите роками і на останні гроші їхали шукати кращої долі. А хто ж бо знав, що краще вже не буде?
Початок ХХІ століття, Україна. Несприятлива соціально-економічна ситуація, рекордно низька заробітна плата, повномасштабне вторгнення російської федерації. Діти, які ростуть без батьків, розділені тисячами кілометрів.
Циклічність історії вражає до мурашок…

Згідно з даними «World Migration Report – 2022», Україна із показником 5,5-6 млн посідає 8-ме місце у списку країн, громадяни яких виїжджають на роботу закордон. Кожен українець має бодай одного родича чи знайомого, котрий входить до цієї статистики. А скільки таких у вашому населеному пункті? Ймовірність зустріти нашого земляка у будь-якому польському місті дорівнює шансу зустріти російськомовного на вулицях Києва: не на кожному кроці, але за кожним рогом.

То «що то є», українська трудова міграція? Традиційний симбіоз плюсів та мінусів чи поступова, невідворотна руйнація економіки?

2021 рік. Трудові мігранти перерахували в Україну 15 млрд. доларів – близько 4-5% річного ВВП країни. Ці надходження вливаються у навчання, відкриття власного бізнесу і, з одного боку, сприяють економічному розвиткові, а з іншого – через брак відрахувань із заробітної плати мігрантів не наповнюють пенсійний і соціальний фонди. Якщо раніше зароблені гроші заробітчани клали на депозит в українські банки, то тепер, через недовіру до національної банківської системи – у пріоритеті західні.

Львівський обласний центр зайнятості серед позитивних наслідків трудової міграції вказує збагачення професійним досвідом та збільшення кількості першокласних спеціалістів. Проте реальність інша: Україна втрачає висококваліфікованих працівників – вони покидають країну, бо для них немає робочих місць. А в закордонні здебільшого працюють не за спеціальністю – на фабриках, у сфері сільського господарства та обслуговування.

Так Україна втрачає левову частку людського ресурсу – молодого зокрема. А відтак поглиблюється демографічна криза, державний бюджет втратається на утримання людей з інвалідністю та пенсійного віку – бракує капіталу для виробництва.

Основні причини зовнішньої трудової міграції криються в економіці. На початку 90-тих років українців спіткала очікувана для пострадянських країн проблема – масове безробіття. В незалежній країні, в умовах демократії значно спростилися процедури виїзду за кордон та зміни місця проживання, що і зіграло ключову роль. До 2000 року рівень безробіття зменшився, але населення і далі виїжджало. Тепер мігранти керувалися бажанням забезпечити свій добробут, захиститися від подорожчання життя в Україні. Якщо раніше активніше мігрували жителі великих і середніх міст, на той час краще поінформованіші, то тепер значну частку заробітчан представляють вихідці з українських містечок, селищ і сіл. Більшість працівників (80-85%) не оформлено офіційно, і часто це спричинює порушення їхніх прав. У разі виникнення конфлікту вони не можуть розраховувати на захист країни, в якій перебувають, і, звісно ж, на підтримку рідної держави.

В рейтингу країн за рівнем середньомісячної зарплати Україна посідає 83 місце із показником 405 доларів. Це нижче ніж у пострадянських Білорусі, Казахстані та Молдові. Кількість емігрантів щороку зростає. Повертається ж додому з кожним роком усе менше. Втім, зважаючи на те, що українці переважно мігрують не далеко, до сусідніх країн, є ймовірність, що вони повернуться, якщо в Україні налагодиться життя, покращиться економічна ситуація. А поки що це лише добрі сподівання. Після нашої перемоги над ворогом відродження України триватиме щонайменше кілька десятиліть.