«Стиглі вишні» Анастасії Шапоренко

Стаємо свідками народження нового літературного імені. У пору своєї ранньої весни студентка столичного Грінченкового університету Анастасія Шапоренко досягла такого професійного рівня творення «художніх конструкцій», до якого часто «не доростають» зрілі літератори. Вправна манера написання діалогів, збереження сюжетної лінії, виразність людських характерів, образність письма – усе це притаманне авторці рукопису майбутнього роману «Стиглі вишні».

Звісно, з огляду на новітню російсько-українську війну сюжет «Стиглих вишень» (тема Другої світової війни, концтабори, жахіття окупації) викликає недвозначні асоціації. Хоча, схоже, майбутня книжка «виношувалася» до початку широкомасштабного російського вторгнення в Україну.

Не ставлячи за мету детального аналізу рукопису, маю всі підстави привітати Анастасію з серйозною творчою перемогою. Авторка зуміла через спілкування з очевидцями передати характер доби, в якій сама не жила, продемонструвала справжній художній хист.

«Стиглі вишні», на моє переконання, гідні взяти участь у серйозному літературному турнірі: в «Коронації слова», або в літературному конкурсі мені Григора Тютюнника, чи в конкурсі «Проба пера», організованому кабінетом молодого автора Національної спілки письменників України. Переможці цих творчих змагань мають шанс видати свій твір коштом організаторів окремою книжкою чи в альманасі.

Публікуємо уривок із рукопису Анастасії Шапоренко «Стиглі вишні», який, сподіваюся, викличе читацьку цікавість і стане передвісником майбутньої книжки молодої літераторки.

Микола ГРИЦЕНКО,письменник, заслужений діяч мистецтв України

* * *

… Хтось різко викрутив руки назад і міцно зв’язав. Орест, панічно смикнувся, намагаючись підвести очі й краще роздивитися свого кривдника, але не зміг. Повіки застигли, немов напівпрочинені жалюзі, фіксуючи лише половину світу. Волосся на потилиці наїжачилося чи то від страху, чи від сирості. «Він випатрає мені нутрощі, він випатрає нутрощі», – нав’язливо крутилося в його голові. У цей момент холодна, зморщена рука, що тхнула рибою та гниллю, штовхнула Ореста долілиць. Світ звузився до задублої землі та чорних чобіт незнайомця.

Орест важко сопів, тягнучи голову вгору та силкуючись підняти очі вище, щоб роздивитися обличчя. Темна постать стояла як укопана. Чорний кітель із червоним хрестом-свастикою на рукаві та Залізним Хрестом¹ на нагрудній кишені підсвічувався місячним сяйвом. Важкий чобіт натиснув Оресту на потилицю, втискаючи його підборіддя так, що ґрунт сипався в рот.

Орест борсався, відчуваючи, як кожен рух сильніше стягував мотузку на руках. Голосний скрегіт зубів пиляв свідомість, наче тонке лезо хірургічного ножа, що без знеболювання різав шкіру. Орест стогнав, намагаючись виштовхати язиком землю, доки вона не пролізла далі у горло.

Незнайомець нахилився нижче, показавши Оресту свій широкий вишкір. Сині губи відблискували фіолетовими капілярами, сильніше виділяючи пожовклі зуби. Орест міцно склепив очі, але розплющив їх знову, коли почув різкий хрускіт. Невідомий присів. Гомілкова кістка прорізала шкіру й випнулася назовні, оголюючи білий колінний хрящ. Кров, не встигнувши бризнути, запеклася, нагадуючи бордову фарбу, яку вичавили з тюбика.

Орест закричав, викашлював землю, що забилася в ніздрі. Німець повільно дістав з-за халяви мисливський ніж – точнісінько такий колись носив із собою Орест – і повільно загнав його собі в око. Чорна кров, ніби мастило, потекла щоками, заливаючись у щілини між зубів. Орест намагався виповзти вперед, але відчув як повільно провалюється під землю. Лискучі, ніби волога шкіра тюленя, довгі черви виткнулися з ґрунту, облипаючи тіло. Заповзали під сорочку, у штанини, намагалися пролізти у ніс. Коли Орест раптово відчув холодне, слизьке шарудіння у роті – не стримався й виблював.

Земля кишіла червою й дедалі сильніше провалювалася, залишаючи нациста над Орестовою головою. Прямокутна яма мала чіткі краї та нагадувала могилу, що обсипалася вглиб із живим небіжчиком. Орест відштовхувався ногами від вологих стін ями, доки не перевернувся на спину. Десь угорі нависали дерева та снували тінями дощові хмари, пориви вітру зривали листя, і воно встеляло його могилу. Раптом усе мовби провалилося у тьму, Орест вирячив очі, над ним знову нахилилося обличчя полковника СС Наґеля. Той монотонно скрипів зубами, крапаючи Оресту на обличчя кров’ю, що стікала з двох темних дірок замість очей.

– «Jetzt müssen wir streiten, 7 Tage lang, ja, für ein Leben ohne Zwang»², – хрипло заспівав і засміявся.

Орест відчув, як стрімко провалюється вниз, втрачаючи зв’язок зі світом. І весь охоплений  відчаєм, несподівано випірнає по той бік небуття, у своїй кімнаті. Йому все ще здавалося, що його кінцівки паралізовано. А перед очима більмували дві чорні дірки Наґелевих очниць. Присмак червів у роті ще викликав блювотні рефлекси, але повільно вивітрювався разом із жахливим сном.

Поряд тихо спала Марта, монотонно дихаючи теплом. Орест утупився в стелю, відчуваючи, як палають його легені й зморено стугонить серце. Тихо підвівся з ліжка, пішов у коридор, дістав із шафи старе пальто й накинув його на голі плечі. Спускаючись сходами, на ходу босоніж ускочив у чоботи.

Коли вхідні двері хати відчинилися, Ореста вдарила в обличчя перша паморозь. Крізь паволоку ледве проступали зорі, і від того довкола загусала темінь. Орест, здригаючись, позіхнув і сховав руки у глибокі кишені пальта. Там під пальцями щось зашаруділо і він повільно витяг стару, пом’яту пачку з сигаретами. Мабуть, забув ще позаминулої осені. Тютюн досі пряно пах, залишаючи на губах гіркуватий присмак. Орест стиснув губами цигарку й заходився шукати по кишенях сірники, але не знайшов. Обережно засунув сигарету назад у пачку і побрів до гаража.

Лампа довго блимала перш ніж спалахнути. Приміщення глухо мовчало, доки Орест голосно видихав ротом пару, шукаючи очима сірники. Синя картонна коробочка валялася на дальній поличці між каністрою з бензином та гайковим ключем. Запилюжена й вицвіла. У середині рядочком лежало сім сірників з чорними голівками.

Орест обережно дістав один зсередини та черкнув ним по грубій боковій поверхні. Сірник зашипів і спалахнув жовтим вогнем, блимаючи в чоловіка перед очима. Чорна голівка стрімко нахилялася уперед, ледве тримаючись на згорілій почорнілій ніжці. Усе нижче, нижче, нижче, доки не почала закручуватися усередину. Орест зачудовано дивився як догорає паличка, ледве не обпікши собі пучки. Обвуглений сірник упав долу і розсипався.

Орест витяг з рота сигарету, поклав на полицю, поряд із сірниковою коробкою. Опустив підвісну драбину і, добре розтерши замерзлі долоні, обережно поліз на горище. Вгорі було темно й тихо, світло від гаражної лампи ледве пробивалося крізь стоси газет і книг. Сів на краєчок, звісивши ноги на драбину, озирнувся. Нічого не змінилося відтоді, як він останній раз підіймався сюди у 1950 році. Спершись утягнув ноги на підлогу горища. Босі п’яти неприємно терлися об грубу шкіру взуття.

У кутку маленького трикутноподібного приміщення лежала лялька. Колись вона була білявкою, а її волосся, вкривав шар чорної пилюки. Поряд стояла конструкція з пружин, дроту, труби та старого крана. Максима зібрав цей винахід минулого літа. Хлопчина носив від колодязя зелене відерце з водою, заливав її у трубу, а Віра відкручувала краник і мила іграшковий посуд під коричневим від іржі струменем. Орест усміхнувся й перевів погляд на один зі стосів: журнали були перев’язані не звичним для нього вузлом. Потягнув за мотузку, вона подалася і папуша миттю розсипалася. З обкладинок на нього дивилися вицвілі написи, світлини автомобілів та моделей із пишними зачісками. Орест недбало перебирав номери, намагаючись згадати куди саме сорок років тому поклав свій найбільш таємний скарб – нотатник.

Перебирав стос за стосом, але блокнота не було. Обвів поглядом горище – щонайменше три десятки стосів уклякли нерухомо, колись ізв’язані його рукою. Орест потер очі й раптово відчув сильну втому. Дозбирував в акуратний стос останні журнали, коли почув знизу скрипіння дверей.

У гараж сторожко ступила Марта.

– Оресте, це ти тут? – стояла у розстібнутій темній шубі й чобітках, схоже, теж узутих на босу ногу.

– Я. Вже спускаюся, – Орест залишив стос журналів не зав’язаними, визирнув до дружини.

– Ти налякав мене! Вже думала, що сюди хтось прокрався крізь відчинену хвіртку, – Марта заправила за маленькі вуха сиве волосся.

– І ти сама вирішила розібратися з бандюгами, – сміявся Орест, повільно спускаючись драбиною.

Марта й собі усміхнулася краєчками губ, кутаючись у шубу.

– А якщо серйозно, що ти тут робиш серед ночі? – стурбовано дивилася у його біле обличчя.

Він не озвався, ставлячи драбину на місце. Мовчки оминув Марту, пішов до полички з сірниками. Дружина терпляче чекала, проводжаючи його поглядом. І коли мав намір знову пройти повз, обережно взяла його під руку, змусила зупинитися. Стояв не піднімаючи голови, слухав її схвильоване дихання. Серце Марти калатало так, ніби хотіло вистрибнути.

– Я прощаюся, Марто, – сказав тихо і поволі звів на неї очі.

Бачив, переміну на її обличчі, ніжно огорнув долонями її щічки і нахилившись цілував глибоку зморшку на її лобі. Очі її враз пойняла волога, підборіддя наморщилося.

– Що ти таке кажеш? – намагалася з усіх сил затиснути тремтіння губ.

Орест обійняв Марту, ткнувся в її плече. В грудях нестерпно горіло: палив розпач. Марта схлипнула, міцно притулившись до цього палу.

– Не знаю як описати, але я відчуваю, мила. Відчуваю, що мені залишилося недовго, – Орест важко втягнув носом повітря, затримуючи його перед тим, як видихнути.

Чув, як крапали її сльози на його пальто, ніби дощ у шибку шелестить.

– Тоді я ще років п’ять поскнію – і до тебе… Не зможу довго… Не витримаю, – вона обхопивши руками шию, обсипала його обличчя поцілунками.

Клубок, що підступив до горла, вибухнув тяжким плачем. Його плечі здригалися від спазмів, у легенях забракло повітря. Притиснув до себе Марту і гаряче цілував її потилицю. А вона гладила його по спині та руках, не маючи сили стримати крик. Її повіки нагадували крильця сполоханих метеликів.

– Ти завжди робила мене кращим, – Орест притиснув вказівний і великий пальці до очей, зводячи сльози до кутиків біля перенісся.

Марта, хлюпаючи носом, надсадно посміхнулася. Пригорнув дружину за плече, поволі рушили до дверей.

– Пам’ятаєш як я тебе зустрів? Ти була у тій червоній сукні в білий горошок. Я ще підійшов до твого брата, спитав, що то за симпатична дівчина, – Орест, схлипнувши, засміявся.

– Звісно пам’ятаю. Коля тоді мені за вечерею розповів, що ти скоро клинці підбиватимеш, – Марта посміхнулася, змахуючи долонею сльози з вій.

– А я потім ніяк не міг второпити, чого ти на мене так підозріло дивишся, – він відчинив двері гаража, пропустив Марту і вимкнув світло.

– І все-таки прийшов на перше побачення такий нарядний: у білій сорочці, білих штанях, з квітами. З орденами на піджаку, що ніс на плечі, – Марта чекала, доки Орест клацне замком, і почула, як ключ у свердловині завмер.

– Марто, я не знаю, як скоро це станеться. Але хочу тебе попросити, – Орест прокрутив ключ у замку, засунув зв’язку у кишеню й повернувся до неї: – Не клади мені до труни ордени, жодної нагороди. Обіцяєш?

Дружина вдивлялася у його силует, але нічого не бачила – тільки темряву. Горло знову наче здушили обценьками. Прошепотіла чужим голосом «гаразд», і простягнула руку до Ореста, міцно зчепивши з ним пальці.

Вони повернулися у ліжко, не зронивши більше жодного слова. Лягли під теплу ковдру й сплелися в обіймах, проганяючи холодну тугу. Не відпускали одне одного до самого ранку. О восьмій Орест устав умитися й пережив один із найсильніших нападів кашлю. Легені пекли пеком, ніби смажилися на петельні. Викашляв великий згусток крові, залишивши на раковині червоні патьоки. Швидко змив їх водою, рушником витер куточки губ і вийшов з ванної кімнати.

¹ Залізний Хрест – військовий орден, яким нагороджувалися солдати Вермахту та військ СС, а також члени націонал-соціалістичних партійних організацій.

² Слова з німецького маршу СС Luftwaffe, що перекладаються: тепер ми будемо битися сім днів підряд за життя без насилля.