За даними аналітичної платформи «VoxUkraine», кількість українських студентів у західних університетах збільшилася з приблизно 21 тисячі у 2008 році до понад 115 тисяч у 2023/2024 навчальному році. Красномовне свідчення: навчання за кордоном для наших перестало бути винятком –  стало частиною вибору покоління.

Найпопулярнішими освітніми напрямками у 2025 році залишаються Польща, Чехія, Нідерланди, Велика Британія, Ірландія та США. Водночас дослідження Центру економічної стратегії показує: після початку повномасштабної війни студентська міграція стала частиною ширшого потоку вимушеного переміщення українців. А за даними МОН, до 17% українських студентів, які виїхали за кордон за програмами обміну, не повернулися вчасно. Ризикуємо втратити цей неоціненний капітал, особливо у сферах, де й так бракує молодих фахівців.

Так, молодь обирає якість освіти, англомовні програми, міжнародні перспективи та стабільні умови життя. Наші студенти, які навчаються в європейських вишах, мали б привозити додому цінний багаж нового досвіду, нових підходів, стандартів, зв’язків. Та тільки чи переймаються в рідній домівці, щоб цей помічний багаж знань повернути для нашого ж добра?

Спілкуємося Поліною Коломієць, у якої чималий закордонний студентський досвід.

– Я навчалася у Сумському університеті за спеціальністю «Банківська справа», –починає розповідь Поліна. – Згодом за програмою «Erasmus» поїхала до Іспанії, там пів року вивчала бізнес як студентка бакалаврату. З початком широкої війни моє навчання подовжили до року. Батьки залишалися під окупацією, я постійно була в напруженні, жила тривожними новинами. Здобувала знання, але відчувала: недоотримую головного – того, що стосується саме моєї спеціальності.

Час програми обміну добігав кінця, війна тривала, і я зрозуміла: хочу продовжити навчання в Європі. Знайшла програму від Міністерства освіти Чеської Республіки, що підтримується Європейським Союзом, вирішила податися. Потрібно було скласти два тести, один з яких на знання мови. Хотіла навчатися англійською, тому складала її. За місяць до закінчення бакалаврату довідалася, що отримала грант на навчання впродовж двох років магістратури та ще й стипендію.

– Поліно, є змога порівняти навчання в Іспанії, Чехії і вдома?

– В Чехії мені сподобалося набагато більше, ніж в Іспанії. В Університеті Масарика я вже фахово освоювала свої рідний курс фінансів. До того ж майже всі викладачі тут були іноземцями, ставилися до нас добре, не упереджено. Перший семестр видався для мене важким, викладали англійською, багато нових слів.

Це моє особисте відчуття, можливо, й суб’єктивне, але мені інколи здавалося, що в Україні викладачі університету нас більше орієнтували на результат – передусім на хорошу оцінку. І ми шукали різні способи її досягти, чи то завчанням, чи інколи підказками одне одному. Не стверджую, що в Чехії такого зовсім немає, але там, принаймні з мого досвіду, викладачі пильнували подібні ситуації, могли навіть припинити іспит для студента, якщо помічали порушення. Тут навчання спонукає не лише знати, а й розуміти. І просто завчивши, не зможеш правильно відповісти. Можу впевнено сказати: більше знань я отримала в Чехії, особливо практичних. В Україні у нас практики майже не було, було багато теорії.  Очевидно, на це вплинула пандемія. В Чехії ж ми працювали з реальними даними, могли відслідковувати, як змінюються курси валют, як падають акції. Це мені дуже допомогло визначитися з темою дипломної. До слова, викладачі тут завжди йдуть назустріч. Я кожні два тижні спілкувалася з куратором диплому, він мене ретельно наставляв, які програми краще використовувати, як краще формулювати. Мене справді направляли. Бо, написавши дипломну, відчула, що вже без особливої напруги розуміюся в цій сфері.

– Ваш особистий світ змінився після переїзду з початком повномасштабної війни?

– На жаль, як і в переважної більшості людей, котрі вимушено емігрували через війну. Починаю звикатися з думкою, що такі реалії і що, як не сумно, а це відбувається в твоєму житті. Зрозуміла, що потрібно більше спілкуватися з людьми. Тепер маю дуже багато іноземних друзів, які завжди підтримували мене, повертали жагу до життя. Я зрозуміла, що морально не готова жити у війні. Навчання допомогло мені розв’язувати проблеми і в роботі, і в побуті.

Я ніколи не ставила за мету назавжди залишитися у Чехії. Навчання за кордоном не дає шансів розслаблятися, маєш покладатися тільки на себе. Я змогла знайти роботу за своєю спеціальністю, і знання, які отримала в університеті, допомагають мені у реальному світі фінансів. Тепер теж навчаюся, на робочому місці. Ретельно і кожен день, щоб фахово рости. Звичайно, сумую за батьками і друзями. Але прийняла той факт, що в моїй країні війна, і я не можу часто їздити додому. Поки війна не закінчиться, я не планую повертатися в Україну. Свої наступні 5–10 років, очевидно, пов`яжу з Чехією.