Торік майбутня журналістка Соломія Сокур завдяки програмі мобільності поглиблювала фахові знання в університетах Бельгії та Латвії. Без відриву від навчання в Київському столичному університеті імені Бориса Грінченка. Для неї це була можливість відчути, як по-різному вибудовується навчання.

– Там більше орієнтують на практику, – стверджує Соломія. – Скажімо, мої бельгійські заняття з монтажу. Разом з викладачем на них розбирали, який вигляд має камера, як користуватися нею і мікрофонами, які є формати зйомки, що для чого краще підходить, як показувати цей сторителінг, як усе це монтувати. Тобто освоювали ланка за ланкою, щоб повністю опанувати матеріал. Ми мали зняти, мала бути історія, сценарії, які викладач затверджував, ідея, яку ми мусили показати, і з нашим наставником можна було консультуватися на кожному етапі.

– Як спілкувалася з університетськими ровесниками, з бельгійцями? Були розмови, які запам’яталися, приємно чи неприємно здивували?

– Я майже не контактувала з бельгійцями, спілкувалася більше з університетською спільнотою, студентами з інших країн. Французьку вчила у школі, розуміла базові речі, а тому не було проблеми зорієнтуватися на вулицях.

З моїми університетськими знайомими – поляками, британцями – говорили про Україну. Відчувається, що поляки ближчі до нас, краще розуміють нашу ситуацію. Були, втім, серед моїх співрозмовників і такі, які відверто шокували своїми фантазіями про війну в Україні. Скажімо від однієї людини почула, що російські танки, мовляв, були на кордоні Львівської області.

Ті, хто приїхали на навчання до Бельгії зі сходу Європи, скажімо, молдовани і поляки, звісно, краще поінформовані, яку небезпеку несе світові Росія. Вони більше розуміють і сприймають умовну фразу «Було б краще, якби Росії не було». Але коли я якось висловилася так при португальцеві, той почав мене переконувати, що, мовляв, «винен путін, а звичайні росіяни не винуваті». Просто людина відірвана від контексту, живе в іншій частині Європи. Хоча так не розуміти, що відбувається – це, звичайно, треш.

– Які навички «прокачала», навчаючись за кордоном? Є з-поміж них щось, без чого вже не можеш себе уявити?

– Мені здається, у Бельгії я навчилася краще розплановувати свій час – мала вчитися на два університети. Так само і в Латвії.

Навчилася тайм-менеджменту. Плюс, можливо, краще прокачала адаптування до змін, нових людей. Мене не страхає нове середовище.

Є те, що там, закордоном мене відверто дивувало. Для прикладу, навряд чи прийму як своє їхні  смолтоки (small talk). Це поговорити ні про що: «привіт-привіт-як справи». Тому, хто питає про ці «справи», вони геть не цікаві – це просто чергові фрази, щоб заповнити пустоту. Як на мене, у таких випадках краще просто мовчати, не обов’язково такими розмовами заповнювати порожнечу. Але іноземці цього не розуміють.

– Були труднощі спілкування з колегами безпосередньо в аудиторії?

– У мене склалося враження, що командна робота не для них. Вони очікують, що їхню роботу будуть робити за них. В Україні до цього ставляться як до відбору на «Євробачення». Наші навчання – це суцільні переживання: за результати модульних, сесії, складання на Erasmus. В іноземців це легше, вони розуміють, що мають час. У нас часу завжди бракує – регулярні ракетно-дронові атаки, часті блекаути, тривоги, які виганяють тебе з аудиторії до сховища…  Оце зациклення на тому, що «в мене бракує часу», що «життя закінчується», що «я нічого не встигаю, я нічого не добився чи не добилася», що «треба швидше, швидше, швидше», – воно дуже заганяє.

– А були в зарубіжних університетах, де ти навчалася, практики, які явно не виправдали сподіваного?

– Система європейських практик далека від буденності України. У нас була розслідувальна журналістика. Базувалася на тому, що умовно розслідування Алєксєя Навального про палац путіна – це ледь не найгеніальніше розслідування країн пострадянського світу. В Україні особу Навального, м’яко кажучи, не героїзують. У 2012 році він твердив, що росіяни й українці – «практично один народ». З цього контексту він не сильно відрізняється від путіна. Але для іноземців Навальний – головний опозиціонер Росії. Тому для них нормально говорити про нього як про ідеолога нової Росії. Але ж не лише путін, мєдвєдєв та шойгу творили цю імперію, не лише вони винуваті в цій війні.

Європейці не в курсі, що ця війна ментальна і почалося не в 2022-му, навіть не в 2014 році.  Що вона спалахувала щонайменше упродовж кількох століть. В Європі цього не знають, бо, очевидно, не вчать історію України.

– Як досвід навчання у Бельгії та Латвії змінив твоє розуміння освітньої спільноти?

– Наш куратор у Бельгії пан Лоїк намагався оцю спільноту творити, об’єднати нас усіх. Для нас влаштували екскурсію Брюсселем, нам за рахунок університету організували обід, зібрали разом за спільним столом, щоб ми могли поговорити. На це, мені здається, університет не вельми й потратився: нас частували картоплею фрі та колою. Але за отим столом ми, власне, познайомилися, поговорили, кожен розказав, хто він і звідки. Потім нам куратор розповів про бари, де ми могли б побути разом увечері. Водив нас на боулінг, грав разом з нами. Таке спілкування безумовно об’єднує. Ми вже, було, поділилися на групи, але отой похід у зал боулінгу знову нас звів разом, когось, очевидно, здружив.

Не казатиму, що я у підсумку заприятелювала з тими, з ким не мешкала в одному гуртожитку. Визнаю, це погано, що моїх приятелів визначав спонтанно лише побут. Але я обрала свою «бульбашку комфорту», яка мене влаштовувала. Вочевидь, якби нас примусово «виштовхували» з таких бульбашок, ми б ставали дружнішими. Тому мені здається, що школа об’єднує більше, ніж університет. І в цьому проблема, бо університет – це остання ланка, де відчуваєш себе ще якоюсь частиною соціуму, яку не можеш змінити. З роботи можеш звільнитися; з університету теж можеш відрахуватися, але він тобі потрібен.

В українських вишах, здається, більше табуйованих тем, які «не прийнято» порушувати з викладачами. Ті ж таки аспекти дорослого життя, які начебто стосуються лише старших. Хоча ми вже дорослі, повнолітні й живемо фактично за тими самими правилами, що й старші. Є досі відчуття, що це не твій старший наставник, а твій батько-вчитель, з яким не можеш відкритись до кінця. А закордоном студенти можуть спокійно піти з викладачем у бар, випити пива, відверто поговорити. В наших вишах із цього, швидше за все, зроблять проблему.