У кімнаті, де колись Пій XII благословляв німецьких генералів, а Франциск виголошував молитви за Маріуполь, новий господар Лев XIV дивиться на камери з тихою впевненістю. Він — американець. Він — місіонер. Він — не Франциск. І він приходить у час, коли втома від війни йде пліч-о-пліч із незламністю тих, хто воює не лише за землю, а й за сенси. Найперше  — українців.

Його обрання в травні 2025 року сприйняли з надією й тривогою водночас. З одного боку — людина із соціальною оптикою, що формувалася серед латиноамериканських бідняків; з іншого — перший понтифік із США, країни, яку в усьому світі сприймають як гегемона зі складною історією імперіалізму. Але ця полярність не випадкова. Лев XIV прийшов тоді, коли стара формула нейтралітету Ватикану більше не працює. Особливо в контексті війни росії проти України.

Якщо Франциск обережно уникав прямої критики кремля, то Лев XIV вже у перших своїх зверненнях говорить про Україну як про «мученицький народ» і прямо вказує на моральну відповідальність агресора. 20 травня, виступаючи на площі Святого Петра, він зазначив: «Церква не може дивитися осторонь, коли храми горять, діти вмирають, а священники сидять у тюрмах за проповідь миру». Його слова розійшлися на цитати — але не в москві. Там новообраного Папу вже встигли звинуватити в «проамериканській лінії» та «зрадженні традиційного християнського балансу». Втім, для Києва це був ковток повітря після років ватиканського «обережного занепокоєння».

Чи означає це зміну геополітичної парадигми самого Ватикану чи це радше персональний вибір нового понтифіка, за яким неминуче стоять інституційні межі? Лев XIV — не кар’єрний куріаліст. Його біографія нагадує життєпис соціального діяча, якого витягнули з периферії для керування центром. До свого призначення він був префектом Конгрегації у справах богопосвяченого життя — і фактично не мав жодної вагомої політичної ваги. Його паства — це бідні в Перу, а не дипломати в Женеві. Це важливо, бо саме такі «антидипломатичні» папи змінюють світ.

Його інсталяція відбулася у той самий день, коли російська ракета поруйнувала дитячу лікарню в Дніпрі. Його перше звернення згадувало не загальні формули, а конкретно назване місто. Не випадково.

Цей Папа — медійний у хорошому сенсі. Він розуміє, що сьогодні символічний жест може вартувати більше, ніж офіційна нота. Тому запрошення Ватикану як майданчика для перемовин — це не просто формальний жест, це тест для моральної легітимності. Але водночас — і величезна пастка.

Пастка «діалогу»: між Путіним, традицією та шантажем «великого миру»

Для Ватикану поняття «миру» завжди було категорією теологічною, а не політичною. Але з 2014-го, а особливо після 2022 року, воно стало ще й полем битви — не лише метафорично. Понтифік, який говорить про мир у світі, де одна країна чинить геноцид, завжди ризикує: мовчання трактують як зраду, а заклик до діалогу — як капітуляцію. Франциск свого часу загруз у цій пастці. Він заторкував обидві сторони, закликав до перемовин, але щоразу уникав прямо назвати росію агресором. Україна це пам’ятає. Зустрічі з патріархом Кірілом, розмита риторика, навіть слова про «щедрість російського народу», які викликали гнів Києва. Франциск намагався бути «Папою миру», але перетворився на «Папу балансування».

Лев XIV — із зовсім іншої тканини. Його соціальна оптика сформувалася не в політиці, а в місії. Тому він бачить жертву і намагається назвати її. Проте пастка «Великого миру» нікуди не зникла. Вже після кількох днів понтифікату новообраний Папа оголосив про «готовність Ватикану організувати саміт миру» між Україною та росією.

На вигляд шляхетний заклик. Але насторожує сам  механізм, який ховає ця ініціатива. До слова, попередньо не обговорена з українською стороною. «Платформа для миру» у виконанні Ватикану ризикує перетворитися на інституційне виправдання для країни-агресора, що прагне дипломатичного реваншу через риторику «миролюбства». Бо у 2025-му — після Бучі, Маріуполя, Ізюму, після знищеної інфраструктури, зґвалтованих жінок, вбитих дітей — сама ідея «сісти за стіл без попередніх умов» не є нейтральною. Це — політична позиція. І вона завжди на користь сильнішого.

Українське МЗС все ще обережне в оцінках, але в кулуарах дипломатії чітко розуміють: Лев XIV, попри добрі наміри, може відтворити ту саму схему «миротворення», яка дискредитувала Франциска. Риторика змінилася, але механізм — поки що ні. Надто коли поруч з’являються політичні фігури на кшталт Дональда Трампа, який нині не «колишній», а один із найвпливовіших політичних гравців Америки. Саме він першим підтримав ідею «мирних переговорів у Ватикані». І це насторожує: чи, бува, не ховається за зовнішньою підтримкою Папи Лева стара американська ідея «примирення з Росією заради стабільності» — на умовах, вигідних не Україні? І присутність Луї Прево, брата Папи, на зустрічах із Трампом дає привід припускати, що нове папство може стати об’єктом політичного впливу з боку американських правих.

У цьому контексті Лев XIV стоїть на перетині двох сил: з одного боку — його персональна етика, вирощена на служінні бідним і покривдженим; з іншого — величезний інституційний тиск, в якому Ватикан має залишатися «дипломатично придатним» для всіх сторін. Це не просто моральна дилема — це політична розвилка.

Але тут з’являється ще одна фігура — патріарх кіріл.

Під хрестом і «двоголовим»

Історія Католицької церкви — це не лише теологія, а й дипломатія. Від папського Нунція при дворі Габсбургів до Латеранських угод з Муссоліні, Ватикан століттями вчився одного: виживати, адаптуючись до політичних режимів, але не втрачаючи символічної влади. У ХХІ столітті це правило особливо помітне у ставленні Святого престолу до РПЦ — церкви, яка злилася з державою так органічно, що будь-яка зустріч із її ієрархами є вже не релігійною, а геополітичною подією.

Папа Франциск, попри всю соціальну революційність, дозволив гундяєву втягувати себе у гру. 2016 року вперше в історії  понтифік зустрівся з московським патріархом. Її зображали як прорив, але вона стала символом наївності Святого престолу. Бо саме тоді москва закріпила за собою статус не просто православного центру, а «представника всього Сходу» в очах Ватикану.  РПЦ це використала блискуче. Замість відкритості — ультиматуми. Замість міжконфесійного братерства — тиск. Католицька Церква в Росії так і не отримала ані юридичного визнання, ані права будувати нові кафедри, ані рівних прав у діалозі з державою. Зате патріархат москви нажбав ще одну шахову фігуру — право апелювати до Папи в кожному міжнародному конфлікті, включно з Україною.

У цій шахівниці Українська греко-католицька церква — лише пішак. Її голос у Римі звучав слабше, ніж голос російського митрополита Іларіона. І Папа Франциск цього не приховував: він радше слухав москву, ніж Львів. У 2022 році, коли кіріл фактично благословив війну, Франциск обмежився закликами до миру і ніяк не коментував фактичну легітимацію насилля з боку РПЦ. Це стало точкою зламу – і водночас моментом морального банкрутства ватиканської Ostpolitik.

Лев XIV, очевидно, бачить цю пастку. Перші кадрові рішення після його обрання свідчать про зміну акцентів. Він призначає у ватиканську дипломатію не «східників» із ілюзіями про «русскій мір», а фахівців із постколоніальних досліджень. Його радники працювали в Судані й Бірмі, а не в Суздалі. Це важливо, бо означає нову лінзу. Україна — більше не частина «східного контексту», а окрема жертва імперіалізму, навіть якщо цей імперіалізм прикритий хрестом. Водночас новий понтифік поки не робив різких кроків щодо москви. Жодних санкцій проти РПЦ, жодних прямих заяв про її співучасть у війні. Це тривожний сигнал. Бо кожен день мовчання — це carte blanche  російським попам для проповідування «свящєнной войни». Якщо Лев XIV не розірве цю мовчанку, його добрі наміри залишаться білими рукавичками у кривавій бані.

А РПЦ у цій грі діє, як завжди, зухвало. Мовою ультиматумів: або визнаєте нас «єдиними канонічними православними», або забуваєте про будь-який діалог зі Сходом. І Ватикан, вражений посттравматичним синдромом «холодної війни», досі боїться втратити цей канал.

Але втримання каналу з кремлем не врятує ні православ’я, ні християнство. Тим більше — не врятує Україну.

Антипапа імперії?

Коли Лев XIV говорить про бідність, він не цитує соціальну доктрину Церкви — він згадує власну юність у Техасі, в районі з високим рівнем злочинності й бідності. Коли виголошує «Urbi et Orbi», його латинь не звучить, як код імперського панування — це радше інструмент, через який він намагається відшліфувати просту думку: Церква більше не має права стояти осторонь, коли страждання — не абстракція, а політика.

Він добре розуміє, що імперії більше не мають вигляд, змальований підручниками. Вони маскуються під «традиційні цінності», «братні народи», «духовні скрепи». росія — це імперія нового типу: гібридна, воєнна, медійна, релігійна. І саме тому українське питання — це не лише питання війни, це питання концептуальної революції у самому Ватикані.

Після 2022 року стара католицька дипломатія — із її тишею, посередництвом, «молімося за обидві сторони» — втратила довіру Центрально-Східної Європи. У Польщі, Україні, Литві до Ватикану почали ставитися як до далекої структури, нездатної побачити імперіалізм за іконами. І саме тут Лев XIV має історичний шанс — не як реформатор догми, а як змінник оптики.

Сигнали вже є. Його жорстка риторика щодо зґвалтувань під час війни, зустрічі з українськими біженками в Італії, відмова від терміну «конфлікт в Україні» на користь чіткої дефініції: «війна агресії». Але системної зміни ще не сталося. Ватикан — складна машина. І навіть понтифік потребує часу, щоби вивести її з режиму «інституційного уникання».

Водночас Лев XIV свідомо підтягує до комунікацій нове покоління — молодших кардиналів із глобального Півдня, богословів із досвідом роботи в Латинській Америці, аналітиків, що працювали на перетині релігії та прав людини. Це не революція — це початок деколонізації Ватикану. І якщо вона вдасться, то вперше в історії український досвід боротьби стане не винятком у релігійній політиці, а її точкою опори.

Чи довіряє Україна Леву XIV? Ще ні. Але вона точно вже не боїться вимагати чіткої позиції. Бо за спинами дипломатів стоїть не просто «нація вірян», а народ, який надто добре знає, що таке спокуса зради під маскою «миру». І якщо цей Папа зможе вийти за межі куріального мислення, його понтифікат стане новим етапом — не лише для Церкви, а для всієї західної етики.

Не можна перемогти зло, якщо відмовляєшся його називати. Історія або запише Лева XIV як першого Папу постколоніального світу, або як ще одного морального спостерігача в епоху морального колапсу.

Це вирішиться не в Палатині, і не в кремлі. Це вирішиться у Бучі, у Херсоні, у Харкові. Історія вже пише Євангеліє війни — залишилося побачити, чи буде у ньому місце для справжнього Пастиря.