Назва моєї дипломної роботи «Фініш» була для мене багатозначною. Це був фініш чотирирічного навчання в інституті кіно, це був фініш найліпших, веселих і безтурботних студентських років та фініш холостяцького життя. У жовтні захистив диплом, у листопаді дружина одягла мені обручку.

Це не автобіографічна оповідка. Це не про мене. Я тло, як тло в живописному портреті, як пейзаж з леонардо-да-вінчівського портрета Мони Лізи, як інтер’єр сєрово-єрмолівського портрета, як  дуб і  спис із прапором, або штоф із чаркою з народних Мамаєвих парсун. Я тло. До портрета геніального кінорежисера Сергія Параджанова.

Вся суть в останніх чотирьох рядках моєї оповіді.

Вигулявши подаровані нам на весіллі гроші, залишивши красуню-дружину, студентку донавчатися в Полтавському будівельному, з’явився я в перших числах 1972 року на Київській кіностудії імені Олександра Довженка. Отримав «підйомні» – десь аж сімдесят карбованців – і перетворився з «червонодипломника» в безхатька: місць у гуртожитку не було, влаштуватись на квартиру в ті роки було непросто, в готель – не з моєю кишенею. Ні знайомих, ні родичів у столиці в мене не було.

З надією на світле майбутнє-завтра коротав ночі на центральному залізничному вокзалі Києва, аж доки невдовзі, не пам’ятаю хто зі студійців, улаштував мене на «квартиру» – у величезний підвал-бункер триповерхової «вілли» на Печерську, де вибілені вапном бетонні стіни мали сліди опалубки,  а в регістрах чавунної сантехніки звучала каналізаційна «музика», що була далекою від маяковськівських «флейт водостічних труб». Панцирна сітка мого ліжка теж додавала геть не музичних звуків, ще й продавлювалася піді мною практично до самісінької цементної підлоги-стяжки. Та все одно це було краще, аніж вокзальні лави. До речі, влаштували мене в цей «однозірковий готель» з умовою: господиня маєтку, вдова-генеральша, не мала здогадатися, що я одружений. То кожного дня, виходячи на кінцевій  біля Лаври з 20-го тролейбуса, доводилося знімати та ховати обручку. Необхідність цієї процедури напружувала душу, роз’ятрювала серце, наповнювала мозок страхом її втрати.

Вечорами у вихідні дні вдова-генеральша Анастасія Петрівна, що постійно асоціювалася у мене з гоголівською Коробочкою не тільки зовнішністю, а й характером та манерами, запрошувала мене нагору, на другий поверх, в «апартаменти», на чай з печивом чи власними тістечками а-ля наполеон або еклер.  Її перезріла, як на мене, тридцятирічна донька сідала за білосніжний концертний «Стейнвей» та співала старовинні романси на кшталт «я встрєтіл вас і всьо билоє…» Усе це було схоже на  сцени з примітивної  кіношної мелодрами. До мене приглядалися, на мене будували якісь «плани»…

Наближалася зима, варіанти зміни житлоплощі назустріч не поспішали, тож треба було все те витримати.

Настав лютий, наближався мій день народження. За кілька днів до цього до мене приїхала дружина, щоб відсвяткувати його разом. Про підвал-бункер, «однозірочковий готель», зрозуміло, не могло бути й мови.

Якимось дивом та завдяки тому, що я ще не мав київської прописки (а це в ті часи було надзвичайно важливим для режиму), вдалося зняти номер у готелі «Дніпро» на Європейській площі, яка на той час була площею Ленінського комсомолу.  Номер був «напівлюкс», з вікнами на площу, і коштував  лишень чотири з половиною карбованці за добу.

Усе було чудово, та десь на третій день, під вечір, саме на мій день народження, нас несподівано і безапеляційно виштурхали-виселили, бо трапився «несподівано» великий заїзд іноземних туристів, а наш «напівлюкс»  теж «несподівано» виявився за ними заброньований. Часи всепоглинаючого і всепокриваючого соцреалізму.

Валив сніг. Морозяно. На Хрещатику буксували тролейбуси. Було ще по-зимовому рано, але вже наближалася ніч. Генеральський підвал-бункер? «Музика» в сантехнічному стилі? Ліжко з панцирною сіткою? А що потім робити через пару днів, коли все з’ясується і я стану претендентом на виселення? Знову безсонні ночі на вокзалі з нічними міліцейськими рейдами-перевірками? І як завжди вічні питання: «Що робити?» та «Хто винен?»… В апофеоз розпачу мозок-сервер віднайшов у своїх нетрях забутий файл пам’яті: площа Перемоги, варенична, сьомий поверх, квартира номер… не пам’ятаю… але «географічно» так, кінорежисер Параджанов.

У тій квартирі я був лише один раз – два роки перед тим, і не більше десяти хвилин. При від’їзді з Москви, де я навчався на операторському факультеті ВДІКу, на практику в Київ, на кіностудію імені Олександра Довженка, знайомий студент режисерського факультету Геральд Бєжанов, з яким я потім зняв свою дипломну короткометражку «Фініш», попросив мене знайти в Києві його двоюрідного дядька кінорежисера Сергія Параджанова та передати йому для консультації написаний Геральдом сценарій курсової роботи.

Я добре знав, хто такий Параджанов. Бо за три роки навчання в інституті було лише два радянські фільми, яким довго, голосно-громоподібно і стоячи аплодували ми, надзвичайно вибагливі ще й усі без винятку «талановиті» студенти: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова та «Довгі проводи» Кіри Муратової.

Тоді, два роки перед тим, мене провели в маленьку кімнату, вікно якої виходило на площу Перемоги.  Майже всю площу кімнати, що мала не більше шести-семи квадратних метрів, посідало величезне «самодіяльне» ліжко. Воно височіло, здіймалося над підлогою не вище за тридцять-сорок сантиметрів. Скорше за все, це був просто величезний матрац, що фундувався на цеглинах. Стіни кімнати були сховані під  картинами і гобеленом. Параджанов нездужав, він відпочивав. Отож десять хвилин біля режисера-генія – так ми-студенти вже тоді називали його, як і його оператора Юрія Іллєнка. У мене був стан, коли слова і звуки не мають ніякого значення, і тому пам’ять залишила лише візуальне зображення, до якого через півтора-два роки я повернуся знову.

А тепер  буксуючим тролейбусом разом з дружиною дісталися площі Перемоги. Будинок, що за трамвайними коліями від універмагу «Україна», та по діагоналі від цирку. «Варенична». Ліфт.

Ліфт не працював. Довелося долати поверхи пішки, бо час і бажання несамовито спонукали. Пропливе час, і я з радістю  згадуватиму ці «захекані» шість подвійних міжповерхових маршів. У Парижі, в маленькому кінотеатрі на сотню місць, вже йшли «Тіні забутих предків». Кожного дня один сеанс. Французька акторка, зачарована цим фільмом, ексклюзивно відкрила для показу фільму той кінотеатр під назвою «Вогняні коні». Бачила і закохалася в  параджановський фільм ще й Івонна де Голль – дружина президента Франції Шарля Андре Жозефа Марі де Голля. Тож коли він прибув до СРСР з офіційним візитом, Івонна де Голль на запитання міністра культури СРСР Катерини Фурцевої про бажану для неї «культурну програму» не випадково висловила бажання познайомитися з геніальним режисером фільму, якому писали листи-пошанування італійці Фелліні й Антоніоні, французи Жан-Люк Годар та Франсуа Трюффо.

Разом з подругою Івонна де Голль інкогніто прилетіла до Києва. Сергій Параджанов був попереджений про їхній візит. Тож коли гості зайшли в під’їзд, ліфт не працював, електричні лампочки надовго вклякли і захололи та ще дужче вкрилися соцреалістичним пилом, завдяки «старанням» маестро. Але! Від першого до сьомого поверху міжповерхові марші  були ймовірно вперше за своє життя бездоганно вимиті, вкриті, наче ковдрою, пелюстками червоних троянд та освітлювалися десятками  весільних свічок завезених винятково для цього випадку з Карпат. Метрові заввишки свічки з крученими верхівками та видавленими на них барельєфами – візерунками з троянд, розмальовані яскравими червоними і зеленими фарбами, випромінювали грайливо-мерехтливе світло, яке від протягів творило казковий ефект. Зачарована дружина президента Франції власними ногами «підкорила» київський «Еверест» – сьомий поверх.

Тож і ми подолали його.

Сьомий поверх, двері оббиті чорним дерматином з утепленням, що тримається десятками цвяшків, рельєфні голівки яких відблискують чи то міддю, чи бронзою. Калатає квартирний дзвінок і в унісон калатає моє серце. Там, за дверима живе Геній. Як пояснити, як попросити допомоги? І я не здогадуюсь, не уявляю, що зараз мені буде подаровано один з найважливіших, найдорожчих споминів моєї юності.

Двері відчинив САМ. Мої спроби щось пояснити залишилися марними, а він навіть не намагався з’ясувати хто ми,  чого нам треба, що ми хочемо. Єдине, що я збагнув, те, в чому не мав жодного сумніву: що він, звичайно ж, мене  не пам’ятає.

У квартирі за столом сиділо багато людей, як я зрозумів пізніше, в цьому помешканні, у цього господаря завжди так. На столі щедрі гостинці: «Кіндзмараулі», «Сапераві», «Мукузані», «Цінандалі», сулугуні, кіндза, базилік, джонджолі, смакота чурчхела-суджук з грецькими горіхами, лаваш, бастурма, толма і, звичайно, коньяки: грузинський «Арагві» та вірменський «Арарат». За столом  незнайомі мені люди. Хтось приїхав із Тбілісі, а можливо, з Єревана. Пізніше  я познайомлюся з ними, з режисерами Михайлом Бєліковим та Романом Балаяном, з автором прекрасного пам’ятника Тарасові Шевченку в Москві, що височить біля готелю «Україна», скульптором Анатолієм Фуженком, оператором Вадимом Верещаком, архітектором Михайлом Сеніним.

Параджанов посадив нас за стіл на барокову лаву з греко-католицького собору, яку він вивіз із Карпат за часів «Тіней». Присутні були захоплені аж надзвичайно жвавою розмовою і практично не звернули на нас із дружиною щонайменшої уваги.

Тож я мав можливість роздивитися незвичний інтер’єр Майстра. Стіни без «накатів» та модних «обоїв», за якими кияни в ті часи вистоювали безкінечні черги в задвірках сусіднього універмагу, були вибілені білою крейдою, як здавна заведено в українських сільських хатах, до чого я звик змалку і до чого дотепер лежить  моє серце. Меблі. Все це було схоже на музей, Лувр чи Версаль. Вишуканий секретер, шафа-кабінет XVII століття, епохи класицизму, але вже з ознаками бароко, безперечно, роботи француза Андре Шарля Буля, стіл, за яким ми сиділи, хизувався крученими ногами, різностильні предмети від часів Ренесансу до Модерну не порушували гармонії і не збурювали роздратування чи невдоволення. Віденські стільці «Братів Тонет», що зберегли плетені сидіння з розшарованих стебел очерету, вписувалися в середовище, пасували до модернових світильників, які в кришталевих підвісках вражали витонченістю ліній та грою світла і кольору. Ніколи не бачені мною фантастичні гуцульські ікони на склі та неймовірної краси килим, шедевр народної творчості: на чорному тлі рослинний орнамент із величезних червоних квітів та яскравого, насиченого зеленого листя. Обідній стіл прикрашала порцеляна з німецького Мейсена, французського Севру, англійський «Веджвуд» з блакитним тлом та рельєфним білим декором, англієць Гарднер та російський Кузнєцов, що працював для імператорського двору. Для вина, коньяку, грузинської чачі була неймовірна кількість козацьких штофів, антикварних караф, кухлів, скляних і срібних стопок та чарок. Особливою гордістю хазяїна були срібні столові прилади: різноманітні та різних часів і народів ложечки, лопатки, щипці, черпачки, виделки, ножі, з візерунками раковин, листовими завитками, вензелями, емаллю та з позолотою, взагалі всіх часів і народів… У кожного гостя був свій комплект посуду, свої сервірування, які ніяким чином не були схожі на сусідні…Вікно у вітальні, де за столом вирувала бесіда, виходило на площу Перемоги і цирк. Та привертало мою увагу не те, що за вікном, а те, що стояло під ним. Уже за кілька днів я знав: це – похідне ліжко французького імператора Наполеона Бонапарта! Чорне, металеве, філігранно викуване ліжко. Розміром справді під малий зріст імператора. Надзвичайно просте і водночас неймовірно-дивовижно вишукане. Воно стояло без білизни, не застелене, сором’язливо-оголене та нагадувало кістяк  якоїсь доісторичної тварини. Якимось містичним чином те ліжко фокусувало на собі всю мою увагу, відвертало від покритих багаторічними зморшками-кракелюрами парсун і навіть від химеристо-дивовижного козака Мамая….

Мої ж думки були в інших вимірах: мала стрілка годинника, підштовхувалась довгою і разом вони намагалися перебороти гравітацію, невблаганно повзли вгору, в напрямку цифри дванадцять. Глупа і холодна ніч за обмерзлим, задубілим вікном, безгрошовий вітер у кишенях та розуміння можливості-наявності вільного номера в готелі «Либідь», який сяяв за вікном, променився, вабив, чарував, спокушував десятками вікон-вогнів через нічну снігову заметіль на протилежному боці площі Перемоги.

Восьма вечора. У якийсь влучний момент на кухні мені нарешті вдалося переговорити з Параджановим, прояснити ситуацію та попросити допомоги. Минав час, стрілка годинника і далі невпинно і невблаганно повзла догори. Дев’ята. Нервово. Грузинські вина не допомагають і  нездатні зняти напругу. Кожного разу, коли ВІН виходить на кухню один, іду за Ним. І кожного разу Він заспокоює мене.

Десята. Змінилася декорація на столі, частково змінилися й присутні за столом. Ще більш нервово. Вже за одинадцяту. Настінні французькі «Le Roi» щораз нервовіше відбивають кожну четверть. Вино не закінчується. Сиджу так, що мені видно як ВІН виходить із суміщеного санвузла з відром та шваброю, проходить повз гостей, які на це не звертають жодної уваги, і проходить у ту маленьку кімнату-спальню з «самодіяльним» ліжком, про яке я вже писав… Через паноксамитові  штори з золотистими китицями, що слугують за двері до тієї кімнати, бачу, як Він миє клапоть підлоги, що залишився незавойованим тим самим ліжком. Я спантеличений, збентежений, розгублений. Не вкладається в голову: геній і швабра! Швабра в мене до цього часу асоціативно була пов’язана з сільською школою, коридором-«стометрівкою» та жінками-«технічками». А тут швабра в руках режисера зі світовим ім’ям, ще й опівночі! А головне: коли ж нарешті він зателефонує до готелю, коли нарешті, дасть обіцяну допомогу! Внутрішній нерв пробиває дорогу на свободу, проштовхується крізь якесь марево, і я не відразу розумію, що його слова звернені до нас і до гостей та що це стосується в першу чергу мене і моєї дружини.

Зміст отих слів усе таки проштовхнувся до мого розуму: у нього в гостях молода пара, якій належить уже відпочивати, а для цього нам з дружиною слід пройти саме в ту маленьку кімнату, його спальню-опочивальню з вікном на універмаг та з «самодіяльним» ліжком. Здається, що погляди всіх гостей сфокусовано-зосереджені на нас, що всі із зацікавленістю й хворобливим інтересом проводжають  очима нас до алькова. Як на весіллі, немов попереду перша шлюбна ніч. Зачаровані та зніяковілі полишаємо застілля.

Після яскравого освітлення, маленька спальня при світлі воскової свічки «проявляється», як фотографія в метол-гідрохіноновому проявникові. Першим постає ложе генія, застелене білосніжним лляним простирадлом.  Коли ми лягаємо, то виявляється, що воно накрохмалене так, що лунає звуками бляшаного даху під час грози та буревію. Поруч із ліжком стоїть віденський стілець, непідробний, несфальсифікований «Тоне», на якому справжня воскова свічка в срібному бароковому свічнику «з маєтку Потоцьких» висвітлює натюрморт: у срібній карафі, яка колись належала щонайменше гетьману Богданові Хмельницькому, яблука, груші, звісна річ, із Довженківського, грона білого та синьо-чорного винограду і гранати, один з них розламаний навпіл. А поряд – філігранної роботи срібна вазочка, яка вже, безперечно, із сервізу Катерини ІІ. А в ній (лютий місяць!) – живі, запашні фіалки.

Ніч із 22 на 23 лютого 1972 року від Різдва!!!

Ще з півгодини ми лежали виструнчившись, бо нам здавалося, що у вітальні за  кожного нашого поруху чути, як простирадло злостиво і підступно породжує мерзенні, далеко не музичні звуки залізного даху. Згодом почули, як Сергій Йосипович просить гостей розійтись і дати молодятам відпочити, і що безперечно, усіх він чекає знову назавтра.

Через деякий час у квартирі на сьомому поверсі стало тихо, лише ляснув вимикач, а у вітальні вгасло світло.

…Тепер декілька рядків у моїй оповідці, в дорогих і неоціненних для мене спогадах, заради яких я забрав стільки Вашого часу та Вашої уваги, заради чого і заради кого:

Удосвіта я пішов на кухню набрати води. Через вікно, з площі Перемоги, разом з уже блякло неоновим електричним, у вітальню падало і ранкове світло нового дня. А під вікном, на маленькому розкладному похідному ліжку Наполеона Бонапарта, скоцюрбившись, склавшись упоперек удвоє, спав одягнений ГЕНІЙ. На голих ґратках наполеоно-бонапартівського ліжка. Вірменин, класик українського кіна, Людина!

 ГЕНІЙ СПАВ, УКРИВАНИЙ СВОЇМ ОДНИМ-ЄДИНИМ ОСІННІМ ПАЛЬТОМ…ВЕЛИЧНІШИЙ ЗА БУДЬ-ЯКОГО ІМПЕРАТОРА.

Осінь Патріарха. Через 22 місяці прийде Довга п’ятирічна Зима…*

*17 березня 1973 р. Сергій Параджанов був заарештований і засуджений до п’ятирічного ув’язнення. Звільнений 30 грудня 1977 р.

20 липня 1990-го – 9 січня 2015-го;
м. Київ