Сторіччя тому в самому серці Сакартвело – Тифлісі, у місті веж та виноградної лози, народився вірменин, який став каталізатором зародження українського протесту. Вірменин, творчі сили якого недооцінила радянська влада. Який виріс у Грузії та сидів у радянській в’язниці за український націоналізм. Саркіс-Сергій Параджанян-Параджанов, якого один із чільних представників українського шістдесятництва режисер Лесь Танюк назвав «Кола Брюньйоном українського кіно».

Він був третьою дитиною в родині Овсепа Параджаняна, потомственного антиквара, де цю професію передавали з покоління в покоління. Саркіс порушив родову традицію: 1945 року, залишивши Грузію, вирушив до Москви. Вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), і там доля зв’язала його з українським режисером Ігорем Савченком, близьким другом Довженка. Під час спільної роботи над фільмом “Тарас Шевченко” Параджанян відкрив для себе глибини українства, які стали для нього новою любов’ю та захопленням. Після закінчення інституту його направили в українську столицю – режисером-постановником на кіностудію імені Довженка

Саркіс Параджанян (перший ліворуч) під час зйомок фільму «Тарас Шевченко»

У грудні 1962 року художня рада кіностудії прийняла рішення екранізувати повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» – до столітнього ювілею письменника. Комітет по кінематографії у структурі Міністерства культури УРСР надав таку можливість саме Параджаняну, адже вірменину, як здавалось чиновникам від культури, ніколи не вдасться створити стрічку, яка пробудить в українців національну свідомість.

Однак цербери від компартії жорстоко прорахувалися: Саркіс створив не просто ювілейний фільм, а культурну бомбу сповільненої дії, нищительної для «червоної імперії». Картину знімали у Верховинському районі Івано-Франківщини, в селі Криворівня та його околицях – саме в цій місцині розгортаються події повісті. На час зйомок Маестро оселився у звичайному гуцульському будинку, заглибився у вивчення культури Карпат, ходив на весілля й похорони, багато радився з місцевими щодо окремих кадрів.

Стрічці судилася тріумфальна хода багатьма світовими кінофестивалями. В Україні ж вона поклала початок героїки і драми шістдесятництва – його бунту проти імперії. 4 вересня 1965 року в київському кінотеатрі «Україна» «Тіні забутих предків» зібрали на прем’єрний показ усю столичну інтелігенцію. До будівлі «України» під’їхав військовий «Газ-69», з якої вийшли люди з явною кадебістською виправкою. Як згодом розповідав письменник Іван Драч, який тоді запізнювався на показ: «Кінотеатр оточили люди в цивільному». Спецслужби очікували якихось заворушень, бо напередодні прем’єри Україною прокотилася перша хвиля політичних арештів. І тому літературознавець Іван Дзюба, піднявшись на сцену та привітавши знімальну групу, почав свою промову так: «У нас велике свято, але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді». До акції протесту доєднались інші присутні в залі. В’ячеслав Чорновіл тоді підвівся і вигукнув у велелюдний зал знамените: «Хто проти тиранії – встаньте!». Параджанов підтримав акцію протесту, виступав за те, щоб судові процеси над інакодумцями були відкритими, обстоював свободу слова у пресі.

8 грудня на Параджанова «донесли»: лист був без конверта, анонімний. Такий собі «Семен Петрович Петриченко» повідомляв про “мужолозтво” режисера та просив керівництво міліції «положить конец этим развратным действиям».

В березні 1973-го Саркіса арештували і судили на 5 років колонії строгого режиму за «гомосексуальність». Факт фабрикації судового процесу був зрозумілим і тоді: Параджаняна посадили за сумнівними доказами сумнівних свідків. Кіноначальство зі Спілки кінематографістів, звісно ж, тут-таки виключило Майстра з цієї організації «за здійснення проступків антигромадського та аморального характеру».

«Чим більше казали, що я талановитий, тим більше мене репресували, – говорив про себе Маестро, – Мені приписали 340 членів КПРС, буцімто я їх ґвалтував».

За ґратами тиск на художника продовжувався фізичними і моральними знущаннями. Про це писав він сам у листі до свого племінника Георгія: «Часто пухну з голоду. Ліля Брік надіслала мені ковбасу салямі, французькі цукерки. Усі з’їли начальник зони та начальник режиму, я ж нюхав обгортки. Працюю прибиральником у цеху. Нещодавно хтось спеціально залив водою цех. Всю ніч, стоячи у крижаній воді, відрами вигрібав воду. Харкаю кров’ю. Невже це мій кінець? Я сумую за свободою. Де я – це страшно!».

У Маестро забирали навіть олівці, але він не полишав творити. «В усьому знаходжу прекрасне, тримаюся осторонь від усього, чим і дратую, – писав до дружини й сина. – Не п’ю чифіру, не граю в карти, не лаюся і не колюся. Дивна й чужа людина…».

Збирав кришки від молочних пляшок, на яких цвяхом відтворював портрети відомих особистостей. Потім – заливав фольгу смолою. Такі роботи з часом отримали назву «талери Параджанова». Декілька з них відправляли на психіатричну експертизу, але замість очікуваного висновку про «неадекватність» відповіддю психіатрів було: «Неймовірно талановитий».

Талери в музеї Сергія Параджанова у Єревані

«Я пережив 3 зони. Я став священником на зонах. Я чув сповіді, і кожна сповідь ув’язнених була геніальним сценарієм», – згадував Саркіс свої невільні будні.

За свободу Парадженова подав потужний голос цвіт світової літератури і мистецтва. Свояк згаданої Лілії Брік французький письменник-комуніст Луї Арагон особисто попросив у тодішнього правителя СРСР Леоніда Брежнєва звільнити Параджанова. До звільнення видатного кіномитця долучилися організація «Міжнародна амністія», славетні кінорежисери Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселліні, Мікеланджело Антоніоні. І радянський режим дав задню: наприкінці 1977 року Сергія Параджанова випустили на волю. Але репресивного тиску не зняли.

17 липня 1990 року Маестро повернувся до Єревана, почав роботу над автобіографічною картиною «Сповідь». «Я цей сценарій писав усе життя, – зізнавався одному з українських журналістів. – Мій сценарій – це Смерть. Моя Смерть».

Відзняв лише одну сцену – 300 метрів плівки: похорон дівчини. Задуму режисера реквізитори не знали, тому на знімальний майданчик принесли дві труни: чорну та білу. Побачивши це, Параджанян пророчо пожартував: «А другу для кого? Для мене?».

Вічність забрала його через три дні. Співвітчизники поховали його в Пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з письменником Вільямом Сарояном, композитором Арамом Хачатуряном та актором Фрунзиком Мкртчяном.