На початках Панчевих «Голубих ешелонів» є сцена розмов членів дипмісії УНР, яка просувається крізь заметіль до Одеси домовлятися з французькою окупаційною адміністрацією про військову підтримку армії Директорії.

Сотник Лец-Отаманів, котрий випадково потрапляє в цей ізольований вагон, причеплений до армійського ешелону, слухає невеселі одкровення посланців влади про явну безплідність їхньої місії «і ввесь тремтячи від холоду, був цілком захоплений своїми думками. Після розмови з дипломатами йому захотілось тихо, щоб ніхто не бачив, заплакати. Він відчував, ніби йому плюнули в саму душу. “І тепер ту чисту мрію, – думав він, –  що ми горіли нею, мов свічка перед старим образом Христа, ту нашу яснооку вільну Україну <…> знову потайки хтось виводить на торг, як рабиню, як шлюху”».

Даруйте за розлогу цитату, але звернувся до неї лише затим, щоб не цитувати ще розлогіших досад і докук моїх добрих друзів і штивих френдів, щиро вражених отим флоридським перекиданням куті з пустої Трампової макітри у порожню гостьову мищину Зеленського.

Багатьох наших чергові менторські «тринди-ринди, коржі з маком» санти Дональда вкотре несподівано сіконули по рипицях. Устонадцяте збурили свіжесеньке і майже незаймане «розчарування». Хтось навіть, легковажно тримаючи перед бундючною телепикою новітнього царя світу свіжозаправлену кутю (очевидно, за старою звичкою симпатика цілительних телесеансів Алана Чумака), після отих англомовних словесних вивержень гидливо виносив тарілку в утиль, бо ясно здрів, як з екрана туди масно ляпнув плювок.

Оці наші ледь не літургійні очікування від дулі маку, а від квача калача, оці сподівання, що старе луб’я засяє великодніми свічами, дуже нагадують спортивне фанатіння або катарсисний сюжет зворушливого серіалу. В соціальній психології це, здається, називається «паразитарний емоціоналізм». Принаймні такий термін колись вичитав у дослідженні професора Євгена Онацького про українську емоційність.

Висновок? Старий як граблі на дорозі: не зачаровуймося, щоб не розчаровуватися. Не сіймо бісер перед свиньми. Не уплітаймо печеню з ненародженого теляти. І не творімо собі кумира, тим паче з такого клінічного матеріалу.

Історія із сьогочасним лихом Білого дому – це не сюжет короля Ліра, це тік-токівський ремейк крихітки Цахеса.

Не буде баба дівкою! Чи то пак, пристарілий епштейнівець – парубком. А тим паче оце вселенське диво – з-під хвоста золотого тельця.