Чому ми знову пролетіли з Оскаром? Сама номінація на цю престижну премію навіть об’єктивніша, бо в нагородження включаться політики, расові та гендерні квоти, тому я не здивуюсь, якщо цього року переможе досить посередня стрічка «Король Річард», або актор Уілл Сміт, який зіграв там батька двох юних тенісисток.

Хоча, якщо вже обирати між Бенедиктом Камбербетчем із його білим кольором шкіри і кимось, хто має колір протилежний, то хай вже краще Дзензел Вашінгтон, якого я люблю і чекаю в прокаті «Макбет». Бо там хоча б Шекспір…

Що об’єднує цьогорічні фільми-номінанти? Фактично, вони всі про підлітків. Із чорними чи білими акторами, але майже в кожній стрічці одна і та ж вічна тема: батьки і діти. Від культовоі «Дюни» до найпотужнішої «Влади пса» про дивного хлопчика-рятівника, що отримала 12 номінацій на Оскар. Це і щемна «Coda. Дитина глухонімих батьків» про дівчинку, яка є єдиним зв‘язком із білим світом для своїх рідних, і романтична «Лакрична піца» про школяра, який закохався в дорослу жінку, і глибока історична драма «Белфаст», про те, як хлопчик в буремній повстанській Ірландії відмовляється кидати рідний дім, і навіть прекрасний мюзикл «Вестсайдська історія» теж про дорослішання і протест двох закоханих підлітків проти жорстокості світу…

На цьому тлі гарно б сприймався український фільм «Стоп-земля»: його юні герої буквально підкорили нашого глядача. Як і сприймалися б позаторік інтелектуальні «Мої думки тихі» про взаємини сина і мами (браво Ірмі Вітовській-Ванці!), які побили всі рекорди переглядів.

Але ми із впертістю тих, які плачуть, але продовжують жерти кактус, посилаємо на Оскар… свої патріотичні фільми.

Немає такого світового визначення. Є просто хороше, або погане кіно. Є цікаве, або нецікаве.

І коли йдеться про Оскар, то це кіно має захопити всю світову спільноту. Має мати спільні точки дотику з глядачем, які живе на протилежних берегах океанів. Тому ні «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», ні «Поводир», ні «Донбас», ні «Рівень чорного», ні «Додому», ні «Атлантида», ні «Погані дороги» не зацікавили кіноакадеміків. Як і не зацікавили б іноземного глядача. Бо там, де цей глядач живе, немає Голодоморів, Майданів, там не стріляють і там хороші дороги…

Але там є купа проблем, які є і у нас… І чи не головна нині для всіх – дорослішання дітей. Наша надія на їхню спроможність врятувати себе і цей світ від того, до чого ми його довели…

Можливо, якраз вони і врятують нас від самих себе…