Як побороти відчуття тривоги, страх, депресію, притаманні багатьом за нинішньої ситуації? Саме з цього питання почалася розмова з медичним і сімейним психологом, ґештальт-терапевтом, професійним астрологом Павлом Міхліним.

– Страх і депресія – не від сьогочасної ситуації, – зауважує Павло. – Насправді це закладено значно раніше.

– Коли?

– Важко сказати. У кожного своє. Це, насамперед, від настроїв у родині, з якими людина ввійшла у цей світ, і несла їх. Власне, депресія виникає тоді, коли людина втрачає ресурс. Коли більше не може підживлюватися, отримувати енергію в середовищі, стає самотньою, не отримує необхідного. Наприклад, людині весь час говорили: все буде гаразд, все буде чудово… Вона в це вірить, і тоді навіть у час війни може знайти ресурс, який її підтримає. Навіть отримувати задоволення від того, як стріляє HIMARS. А якщо у людини в сім’ї було закладено, що все буде погано, що обов’язково має щось трапитися, що навіть якщо сталося щось хороше, обов’язково має скоїтися щось жахливе…

– Тобто людина живе в очікуванні чогось поганого?

– По суті живе в очікуванні, що щось має статися. І це «щось» позбавляє ресурсу, позбавляє сил. Це коли говоримо про депресивні настрої.

Якщо йдеться про психологічну травму, яка сталася в результаті війни і викликає дику депресію, – людина втрачає, не може знайти себе…

– Але як знайти себе, коли втрачаєш близьку людину?

– Так, втрачаю, залишаюся без цієї близької людини, але ж я залишаюся. Якщо я здатен жити без цієї людини, то проблем не виникає. Так, мені боляче, важко, бо втратив життєво значуще, але ж я не помер. Але якщо я все життя був орієнтований на цю людину, якщо цілком залежав від її існування – це варіанти закоханості, коли молоді люди кажуть: я без тебе не можу жити… По суті це залежність. Божевільна залежність від іншої людини. Якщо залежний від неї настільки, що не можеш без неї існувати, тобто твоє «Я» без неї не функціонує, тоді все, тоді ти втратив себе…

Але я казав про інше, про травму. Нещодавно відомий американський психолог, засновник Манчестерського ґештальт-центру Пітер Філіпсон розповів, що вперше по-справжньому натрапив на психологічну травму, коли уряд Маргарет Тетчер скасував дотації бідним верствам населення. Як наслідок багато опинилося на вулиці – без допомоги, без засобів до існування. Ця була така сильна травма, що не допомогли і дотації уряду, і перебування в реабілітаційних центрах, де їм допомагали: вони залишалися в цій психологічній травмі без можливості відновитися, повернутися до нормального стану. Бо людина втрачає себе в ситуації, не обумовленій жодними нормами її життя. Саме тому війна – найстрашніша психологічна травма.

Нас виховували, що війни не буде, а війни з росіянами – то й поготів. І для більшості це взагалі неможливо було уявити, це був нонсенс! Тому коли зіткнулися з цим – це була страшна психологічна травма. Причому для всієї України. І для росіян теж.

– Для росіян України?

– Ні, саме в Росії. Я розмовляв із росіянами з Росії. Так, вони сидять, «мовчать у ганчірочку», – зрозуміло: до в’язниці нікому не хочеться. Але насправді вони дуже травмовані – позбавлені ресурсу, не розуміють, як жити в такій ситуації, нести на собі цей сором, спілкуватися з друзями… Ми теж не розуміємо, як спілкуватись з тамтешніми родичами. Образно – це така ситуація: ось я провалився в болото, а жодного містка на сушу немає. І найстрашніше – самостійно вибратися з цієї трясовини практично неможливо.

– Що ж тоді робити?

– Потрібна допомога ззовні. Потрібна людина, здатна завоювати довіру того, хто потрапив у цю травму, і потихеньку її витягувати з трясовини – наводити місток між тією реальністю, яка є, де справді можна взяти ресурс, отримати підтримку, знову відчути себе важливим, цінним, значущим.

– Такою людиною не обов’язково має бути психотерапевт?

– Психотерапевт у такому разі найкраще. Але не обов’язково, це може бути друг, родич, кохана людина.

– Невже достатньо просто «поплакатися в камізельку»?

– Щоб «поплакатися в камізельку», треба довіряти цій «камізельці». А в цьому «болоті», у цій травмі «камізельки» немає. Там тільки бруд і можливість потонути.

– А соціальні мережі? Люди висловлюються, вихлюпують із себе свої негативні емоції. Невже це не помічне?

– Роль соцмереж дуже важлива. Тому що там можна знайти таких же «придурків», як я сам. Які потрапили у схожу життєву ситуацію. Тоді я отримую хоча б «місток» до інших людей. Так, вони теж сидять у цьому «болоті», але це загальне болото, і ми в ньому можемо простягати одне одному руки. Це дуже важливо. Чому зараз так цінується добре ставлення одне до одного? Тому що дуже важливо у цьому «болоті» відчути підтримку іншого.

– А це «болото» чи «вогонь»?

– Важко відповісти. Радше болото, де я не відчуваю дно і воно мене засмоктує.

– Болото психологічної травми?

– Так. Це брак підтримки, відчуття, що поруч є хтось, на кого можна спертися. Так, той «хтось» теж тоне, але коли ми разом, нам легше. Звісно, якщо не топимо один одного. Ми не можемо потонути всі одночасно, бо площа цього «болота» величезна.

– Що робити людям, які відчувають безвихідь, що вони «тонуть»?

– Спробувати звертатися до інших людей. Важливо розуміти: хтось не зможе допомогти, а хтось простягне руку, бодай трохи допоможе. Але це дасть відчуття опори у житті – що я не один, поруч зі мною хтось є. Нехай він дасть мені трошечки, але я натомість можу дати щось і йому.

– Ця війна неодмінно закінчиться нашою перемогою, навколо всі радітимуть, але після ейфорії люди, котрі втратили близьких, ще глибше усвідомлюватимуть тяжкість втрати…

– Для них це буде момент диференціювання – що важливе, а що ні. Тоді вони вже матимуть точку опори – аби щось диференціювати, необхідна опора. Сам факт, що я можу щось робити, свідчить: я опинився у найкращій ситуації. Вже на це можна спиратися. Тобто, якщо дозволяю собі робити оцінку, дозволяю собі заднім числом щось аналізувати, це означає, що я з «болота» вже вибрався.

– Знаки сумного сьогодення: оголошення тривоги, виття сирен… А поряд з тобою немає ні бомбосховищ ні бодай укриттів, і за всього бажання – сховатися ніде… Що робити?

– Не знаю. Можу спиратися лише на свій досвід. Завжди з цікавістю дивлюся: прилетить чи ні? «Стукне» чи ні і наскільки сильно? Просто спробуйте поставитися до ситуації… з інтересом. Зрештою, нам не дано усвідомити ні початок свого життя, ані його кінець: у першому випадку нас фактично ще немає, у другому – нас уже немає.

– Отже, треба бути фаталістом?

– Ні, дозволити собі жити. Поки я живий – я можу цим насолоджуватися.

– Нагадує «бенкет у чуму».

– Кажу про те, що я – є «Я». І допоки «Я» – щось цілісне, важливе для себе, можу цим насолоджуватися. Можу з цікавістю ставитися до того, що відбувається.

– Як розвиватиметься ситуація у протистоянні з росією?

– Україна переможе. Це моє ясне переконання, обґрунтоване багатьма важливими речами. По-перше, ми знаємо за що боремося, по-друге, нас багато.

– Але росіян більше…

– Це росіяни, а не «русские». Ця спільнота насправді дуже різноманітна. путін зробив страшну для себе штуку – він нас об’єднав, зробив те, що до нього ніхто не зміг зробити.

– І навіть різношерсту Європу він також об’єднав.

– Так, і це він зміг.

– Багато хто чекає, що зі смертю путіна протистояння, війна з росією закінчиться, чи це так?

– Ні. Росіяни, ті, з імперським світоглядом, зі смертю путіна не закінчаться. І імперія не помре. Вона й далі намагатиметься відновитись. Згадаймо: «Держава – апарат насильства в руках панівного класу». А імперія – це не просто апарат насильства. Вона призначена ґвалтувати. Вибачте, але це принципи не нашого століття, якийсь анахронізм із минулого. Просто росіяни трохи затрималися у розвитку. Буває.

Застарілість мислення, ригідність, тобто неготовність до змін програми дії відповідно до нових ситуаційних вимог – страшна штука, не дає можливості бачити, що світ змінився. А росіяни цього не бачать, живуть у минулому.

То хто виграє? 300 спартанців чи Ксеркс, який приперся з багатотисячною армією?

– А українці зрозуміли, що світ змінився?

– Схоже, зрозуміли. А крім цього, ми змінюємося щодня. Це і біда, і наша радість одночасно. Ми змушені змінюватись. Інакше програємо.

– Хто не змінюється, опиниться у таборі колаборантів. На чому ґрунтується колабораціонізм, що рухає цими людьми?

– Так, це люди, які живуть минулим. Якимось ідеальним минулим, якого насправді ніколи не було. Це знову ж таки настрій, традиції сім’ї, суспільства. Плюс пропаганда та небажання думати власною головою. А в деяких випадках, колабораціонізм – це якраз бажання думати власною головою і заробляти дивіденди там, де інші гинуть. Хтось скасовував можливість заробляти на війні?

– Тема майбутнього України. Ми перемогли, звільнили Донецьк, Луганськ, Крим… Що буде на цих теренах? Адже вони 8 років жили в інших реаліях, людям там промивали мізки, і дуже сильно.

– Думаю, буде дуже жорстка реальність, прикрашена сильною українською пропагандою.

Гадаю, тих, хто жорстко демонструватиме свою зневагу до всього українського, висилатимуть. І це буде правильно, якщо, звісно, все це законодавчо обґрунтувати.

– А «стурбованість» Європи, «обурення» правозахисних організацій на кшталт «Amnesty International»?

– А Європа нехай радіє, що росія не дійшла до них. Не вони замовлятимуть музику. Думаю, тут буде інша проблема. Гуманітарні загальнолюдські цінності вітаються в Україні, але вони законфліктують із тією реальністю Криму, інших звільнених українських територій. Буде доволі жорстке протистояння. Але це вже буде внутрішньоукраїнський конфлікт.

Я знаю дуже багато донеччан, які 2014 року переїхали до Києва. Ці люди дуже тяжко пережили втрату батьківщини (а по суті – це втрата батьківщини), дуже тяжко адаптувалися тут. І вдруге вони вже не хочуть нічого міняти.

– Але, напевно, більшість із них не повернеться назад?

– Напевно. Не будемо загадувати.

– Коли почалася пандемія КОВІД-19, я повертався до Києва зі Львова потягом «Інтерсіті», більшість пасажирів якого були наші заробітчани, як зрозумів з їхніх розмов – переважно з Донеччини. Вже через годину всі туалети були загиджені. Скільки їжджу цим досить престижним поїздом, а такого там ніколи не бачив. При цьому, впевнений, в європейських країнах, де ці горе-пасажири працюють, вони поводяться пристойно. Чому ж удома, в Україні дозволяють собі таке неподобство?

– Напевно, сімейні традиції. Вони відчули себе вдома, де ніхто не змушує бути чемними, вихованими, розумними, – можна нарешті бути собою.

– Ця ж проблема залишиться: вони будуть у себе вдома.

– Звісно. І це проблема для української влади: з одного боку, дотримуватися демократичних цінностей, а з іншого – боляче бити по дупі тих, хто ці цінності порушує. Причому бити сильно, так щоб сідниці опухли. Свого часу в Баварії так і робили – карали людей за немиті вулиці. І досі німці миють вулиці шампунем.

– Прогноз від астролога Павла Міхліна на найближчий час. Що відбуватиметься в Україні, скажімо, до кінця року?

– На початку грудня Україна остаточно переможе у цій війні. Неважливо, поверне вона до цього моменту Крим, Донецьк чи ні. Але вона вже переможе. Це буде очевидно, де-факто. І ось із цього моменту в нас почнеться найбільша проблема – як відновлювати країну, вилазити із цього «болота». Поки що зараз ми бачимо найближчу мету – перемогти, це одне. А коли повернемось у мирне життя, і в цьому мирному житті буде кілька мільйонів «непритомних» зі сходу.

– А плюс люди, які вийшли з війни психологічно зірваними…

– Так, плюс люди, які втратили себе, які повернуться до своїх довоєнних ролей… Це буде дуже велика проблема. В Україні розпочнеться важка робота, щоб відновити людину та зберегти ту цінну і вельми крихку єдність, яку нині маємо.

– Коли читаєш повідомлення про бюрократичну тяганину та інші перешкоди, якими в деяких західних країнах обставляють допомогу Україні, складається враження, що там бояться появи на політичній карті світу нового амбітного гравця, сильної незалежної України.

– Безумовно, бояться. Це ж поява абсолютно нового центру тяжіння в Європі, незрозумілого для Заходу, бо ж цінності тут дещо інші. З одного боку – є бізнес, прагматизм, з іншого – не прагматизм визначає те, що відбувається нині в нашій країні, коли тисячі українців виявляють масовий героїзм на полі бою. І це лякає багатьох на Заході: абсолютно незрозуміла для них модель людської поведінки, те, з чим там не стикалися дуже давно. З іншого боку, мені подобається позиція Великої Британії. Вони готові ризикувати, влазити в будь-яку авантюру, вони поважають честь і підтримують людину сміливу, рішучу. І це теж для багатьох на Заході додатковий аргумент поважаючи остерігатися нас.