Колективна та індивідуальна пам’ять стала темою зустрічі-дискусії українського філософа Сергія Дацюка та політичного психолога Олега Хом’яка в столичній студії «Колесо Життя»… Ця третя зустріч стала для глядачів та й самих учасників цілковито неочікуваною, непередбачуваною, справжньою гештальт-зустріччю. І в цьому сенсі вона не була, а триває.

Видавництво «Колесо Життя» створило чудовий майданчик для публічних дискусій «наживо». Публічний обмін думками філософів, психологів, релігієзнавців справді значущий: учасники дискусій трансформують імператив війни «вижити» у сенс «жити і мислити». Сама зала, куди потрапляє глядач, створює настрій гармонії, який учасники переносять на сцену. Дискусійний майданчик невеликий, з невисоким підйомом: значиться певна межа між глядачами та авторами, але не створює значної перепони. Радше просто формує простір. М’які білі крісла учасників – акцент: білий колір у час війни –запорука миру, чистоти, безпеки… Імпровізації «Зоряної ночі» ван Гога на стінах, яких домінує небо, остаточно формують особливий світ і теми бесід: тут говоритимуть про небо, пам’ятаючи про землю і воду, тут відбуватимуться особливі польоти – не уві сні, а наяву.

Сергій Дацюк і Олег Хом’як цього разу продемонстрували ці польоти, почавши з розвінчання міфу про колективну та індивідуальну пам’ять як про пам’ять подій, що реально відбувалися, та переформулювавши пам’ять як конструкт, що відповідає психічному патерну особистості або ідеології соціуму. Така руйнація дала змогу збагнути як важливо не спиратися на те, що присутнє в культурі чи в особистості як непорушне знання або неспростовний факт Це і є політ наяву, бо дійсність – теж конструкт, і можна через мислення виходити за межі явленого, створюючи доти неможливе. Те, про що писав Гайдеґґер: «Бути попереду себе». Дацюківський «ресентимент» звучав у залі, як набат: «Ресентиментал не мислить…»

Хом’як: «З ресентименту немає виходу…»

Дацюк: «Ресентимент закриває бачення…»

Хом’як: «Ресентимент закінчується зі смертю ідентичності…»

Обидва хором: «Через кризу і смерть ідентичності можливе набуття нового».

Знакова зустріч: свобода значилася не тільки інтер’єром залу, білизною крісел, зоряними стихіями картин, вона демонструвала себе живою думкою мислителів, їхніми жестами, мімікою, станом. Дацюк буквально диригував своїми думками, його пальці чи то відбивали чечітку, чи перебирали уявні чотки… Хом’як, тримаючи слово, плавно значив руками оперізувальні кола. Це був справді живий танок думок і людей, які їх творять. Це заворожувало глядачів до дзвінкої тиші у залі, коли можна було почути помах власних крил.

Учасники цієї дискусії мають свої псевдо: «Пекельний філософ» і «Народний психолог». Розумію чому: щоб здобути свободу, потрібно по-дантівськи спуститися в Пекло, а щоб злетіти до Троянди Миру, потрібен безпечний провідник. Вергілій і Беатріче – відтетепер називатиму Сергія Дацюка й Олега Хом’яка саме цими іменами!