Буквальний переклад назви цієї американської стрічки – «Як нагорі, так і внизу». Хоча у нас її знають під іншим найменням: «Париж. Місто мертвих». Режисер Джон Ерік Даудл відтворив у жанрі жахів історію археологині Скарлет. Яка продовжує справу свого батька – шукає філософський камінь.

Код, який Скарлет знаходить в іранській печері, приводить її до Парижа. Зустріч з колишнім коханцем Джорджем стає знаковою: удвох їм удається розшифрувати таємне послання. Виявляється, камінь слід шукати в паризьких катакомбах. У тих їхніх закапелках, куди ніколи не водять туристів. Провести в означене місце наших героїв беруться чоловік на ім’я Паппілон та його напарники Суксі й Зедо. За обіцяну половину «скарбу». Але пошуки приводять їх до пекла.

Так, концептуально й сюжетно фільм нагадує дантівські описи обителі Люцифера. Ті ж легендарні дев’ять кіл і холод, що дужчає з кожним колом униз. І найважчими теж вважаються матеріальні гріхи та гріхи зради. На останньому колі «Вмерзлі в лід по шию, і лиця їх звернені донизу». За стражів там гіганти і сам Люцифер. І навіть табличка на стіні перед входом у пекло повторює Дантове: «Хто входить тут, покинь усю надію». Щоправда, у фільмі ця фраза викарбувана не італійською, а грецькою мовою.

Стрічка і справді знімалася переважно в катакомбах, у надто обмеженому просторі. Тому актори мимоволі ставали операторами й освітлювачами: до їхніх кіношних костюмів додали ще один обов’язковий  реквізит – налобні  камери. І ліхтарі, щоб підсвічувати свою зйомку.

Втім, цей «флер новизни» критики і глядачі зустріли переважно без захоплення. Навпаки, писали про нестабільність камери як про великий недолік стрічки.

Та попри всі критичні стріли фільм вартий уваги. Особливо поціновувачів псевдодокументального кіно, стилю знайденої плівки, а також тих, кому сподобався британський фільм жахів «Спуск». Хоча у спробах налякати глядача творці «Парижа. Міста мертвих» більше покладається на надприродне й містичне.