«Украінського язика нє било, нєт і бить нє может! Кто етого нє понімаєт – враг Россіі!». Це вирок горезвісного «валуєвського циркуляра», одного з багатьох імперських документів, які виправдовували московський лінгвоцид українства.

Про код гордої нації

Московити намагалися викорінити нашу мову різними способами: забороною друку українськомовних книг, голодоморним етноцидом, насильницьким переселенням українців на чужину, у російськомовне середовище, нав’язуванням російської як мови освітнього процесу в Україні, пропагандою російської як «язика мєжнаціонального общенія», масовим тиражуванням російськомовної літератури, преси, кіно- і телевізійної продукції… Але, попри те, що українську клеймували як мову «селюцьку», приречену на забуття, вона, неначе чарівна птиця Фенікс, щоразу поставала з попелу.

Так, ще донедавна частина моїх співвітчизників байдуже бубоніла: «Какая разніца, на каком язикє разговарівать?!». Але кривава війна, яку розв’язала проти України захланна московія, здається, повертає тямку навіть таким мовним перевертням, «дядькам отечества чужого».

То чому ж говорити рідною мовою життєво важливо?

Почну з історичного аспекту. Переважання російської мови на теренах України – гіркий плід вікового насильницького зросійщення. Людей, які утверджували, обстоювали, збагачували українську, впродовж століть переслідували, тиранили, нищили морально і фізично. Російська ж в імперських наративах була єдиною та неповторною. «Я русскій би виучіл только за то, что ім разговарівал Лєнін», – гучно декламували навіть у дитсадках СРСР. Все ж українці з покоління в покоління затято впиралися цьому одвертому російщенню, оберігали «мову свою солов’їну» як неповторний код роду, нації.

Натомість маємо гіркий приклад кволого спротиву засиллю російської у сусідній Білорусі. Терени, які подарували світові Францішака Скарину, Кирила Турівського, Янку Купалу, Пятруся Бровку, Уладзіміра Караткевіча, нині жахітливо зросіянізовано. Значна кількість білоруської молоді майже не розуміє рідної мови, спілкується винятково російською.

Мова – зброя! Наш одвічний ворог теж доводить це на тимчасово окупованих українських територіях. Розмовляючи українською, засвідчуємо, що ми не частина «русского міра», що ми – геть інші, з власною мовою, культурою, історією.

Говорити українською – це вірити у нашу цивілізаційну перемогу. Це поважати героїчних і працелюбних предків, які життя поклали за свою мову, за рідну землю. І люто б’ючи гнати за наші кордони окупантів, які плюндрують, грабують і зросійщують Україну. Ворог це добре розуміє. До чого найперше вдаються зайди на захоплених українських теренах? Правильно, поширюють пропагандистське телебачення і фільми російською, визначають українську як «мову національних меншин», спалюють українські книжки, вилучають українську з навчального процесу.

Але це вже вражині не допоможе. Не ті часи, не той народ. Українська гартується у полум’ї війни. Стає справді «озброєнням, всім видним», як писав славетний поет. Вона, мов те життєдайне джерело, живить дедалі більше моїх співвітчизників, які спрагло припадають до його цілющої чистоти. Хай же цей свідомий вибір не буде тимчасовим, а передається прийдешнім поколінням. Тоді житимемо у віках!

Про пам’ятники «воріженькам»

Упевнений, більшість із вас знає про рішення органів місцевої влади щодо декомунізації та дерусифікації. Йдеться, передовсім, про перейменування вулиць, площ, деяких населених пунктів. Але не кожен розуміє, чому це так важливо та потрібно.

Небайдужі до цієї теми українці створили телеграм-бот «А Пушкін що вам зробив?!». Під кожним зазначеним прізвищем розмістили антиукраїнські висловлювання відомих росіян. Ось кілька прикладів.

Максім Горькій, російський, пізніше радянський «пролетарський» письменник. Це він називав українську мову «нарєчієм» та категорично заборонив перекладати його твори українською: «…Прагнуть зробити наріччя мовою, але ще й пригнічують тих великоросів, які виявилися меншиною у сфері даного наріччя». За це «вдячні» українці понаставляли пам’ятників «пісатєлю-бурєвєстніку», у Вінниці зокрема. І поназивали сотні вулиць його іменем.

Продовжує парад українофобів Фьодор Достоєвській, російський шовініст. Вважав Російську імперію найвеличнішою державою, а російську літературу провідною літературою світу. Вбачав у існуванні слов’янських народів та їхніх культур перешкоду на шляху розвитку російської цивілізації: «Серб, малорос і т. д., співчуваючий рідній мові, рідній літературі,.. гальмує роботу загальної освіти, загальної великоросійської літератури, в яких весь порятунок, вся надія, гальмує перебіг цивілізації, створеної одним великоросійським народом…». За це в українському Харкові (і не тільки) встановили йому пам’ятник, а його іменем назвали вулиці у 15-ти українських містах.

Люто ненавидів українців і «полководець-м’ясник» та мародер часів Другої світової маршал Ґєорґій Жуков. Відомий факт, як цей садист перед початком форсування Дніпра, на запитання командирів, у що одягнути 300 тисяч мобілізованих українців, відповів: «Навіщо ми будемо обмундирувати та озброювати цих хохлів? Усі вони зрадники! Чим більше в Дніпрі потопимо, тим менше доведеться до Сибіру після війни засилати». Це не завадило нащадкам тих, кого топив у Дніпрі цей виродок, встановити йому пам’ятник у Харкові та назвати його іменем вулиці в українських селах і містах.

«Царєугоднік» Григорій Потьомкін… Саме його дотепний український народ вивів в пісенному образі комарика, натякаючи на зв’язок з імператрицею:

Ой що ж то за шум учинився,

Що комарик та й на мусі оженився!

Саме він ініціював ліквідацію Запорозької Січі. Існування незалежного осередку вільних людей сприймалося російською владою як загроза державним інтересам. Але цьому негіднику в Україні встановлено аж три пам’ятники. Втім, здається уже два: одну скульптуру «таврічєского» окупанти вже демонтували і вивезли з Херсона. Але цим іменем ще названо вулиці двох великих міст, та славнозвісні сходи в Одесі.

Невже залишимося байдужими свідками возвеличення своїх «воріженьків»? Сумний парадокс! Залишається сподіватися, що новітня російсько-українська війна нарешті зітре з українського лиця ці шовіністичні наростні.

Про вкрадені цінності

Чули «російську» пісню «Ой, мороз, мороз»? Але досі мало хто знає, що її мелодію московиті просто привласнили. За версією росіян, пісню нібито написала у 1954 році Марія Морозова-Уварова. А насправді ця мелодія ще в середині 30-х була популярною на Вінниччині. В оригіналі пісня звучала: «Ой, мороз, мороз, не студи мене».

Марафон вкрадених творів продовжує пісня «Выйду я на улицу, гляну на село». В оригіналі ж співається: «Де б я не їхала, де б я не йшла, Чим би я мамі подякувала?». І поки українські народні оспівували подяку батькам: «Дякую, тобі, мамо, що будила мене рано», «московська версія» робила інші «акценти»: «девки молодые свели меня с ума».

Відома пісня «Вот кто-то с горочки спустился»… теж не російська. Це український романс XIX століття «В саду осіннім айстри білі», який був популярним ще до 60-х років ХХ століття. Беручи до уваги слова росіян про те, що цю пісню привезли з фольклорної експедиції по Алтайському краю, можна згадати на час «експедиції» там мешкало понад сто тисяч українців. Зі своїми звичаями, з власною культурою, зокрема й пісенною, яку московити хутко «записали» як свою.

І пісня «Поручик Голицин», під яку люблять пускати молитовну сльозу апологети «єдіной і нєдєлімой», в оригіналі є українським романсом із назвою «Мій друже, Ковалю».

І нарешті про вже згадану сатиру на Потьомкіна «Ой що ж то за шум учинився». У 20-х роках минулого століття ця пісня раптом стала… радянською та революційною: «Как родная мєня мать провожала». Слова цього «більшовицького шлягера» зліпив «пролєтарскій поет» Дєм’ян Бєдний, а до відомої ще із XVIII століття української мелодії нахабно присусідився «совєтскій композітор», а зголом і сталінський лавреат Дмітрій Буглай-Васыльєв

Таких пісень є ще багато. Головне, цікавитися оригіналами та повертати поцуплене в українську культуру.

Про культуру, яка наближає перемогу

В час російської агресії свідомі українці відчули особливу потребу – бути корисним для своєї країни. Битва з ворогом відбувається на різних фронтах. Кільтурний – один із важливих плацдармів! За кілька місяців війни українська культура поповнилася сотнями нових пісень, книг, полотен… Приміром, дім культури «Назва» у Львові демонструє , як можна і в лихоліття підтримувати власну жагу до мистецтва. Засновники цього унікального мистецького закладу зазначають, що їм хотілося створити особливе культурне середовище, де можна голосно говорити, сміятися та поводитися «як душа того забажає». Тут молоді таланти мають змогу розвиватися, відчуваючи власну значущість. Митці своєю творчістю демонструють: українська культура жива і крута!

«Назва» став творчим прихистком, передовсім, для талановитих внутрішньо переміщених осіб. Це місце, де проводять різноманітні культурні заходи: від літературних вечорів до джазових концертів, від освітніх лекцій до комедійних стендапів. Всі виручені кошти спрямовуються на благодійність.

Відремонтувавши та мистецьки оздобивши приміщення, господарі закладу надають шанс авторам та аудиторії зрозуміти і відчути одне одного. Єдине табу – жодних виступів російською! Автори ідеї цього культурного простору пояснюють його мету так: «В основі створення цього середовища є наративи недавнього минулого: література, театр та дух покоління Розстріляного відродження. Тоді, в 30-х роках минулого століття, митців знищували за любов і шану до українського. Надання переваги українській мові вважалося проявом «буржуазного націоналізму». Стійкість і незламність митців передалася й нинішньому поколінню».

Так, нині вкрай важливо не забувати: культура теж у лютій битві з варваром, наближає нашу перемогу. Переконаний, нас чекає багато творчих відкриттів. Народжуються ідеї фільмів, книжок, музичних творів, полотен і монументів, які неодмінно оцінить і пошанує світ. У цих творах на повен зріст постане Український Герой, захисник рідної землі і світу від рашистської чуми.