За яскравістю і коротким шляхом життя мого юного товариша Петра Арясова нагадує слід метеорита…

Я вже писав про свого інститутського вчителя математики, «російського українця» Бориса Івановича Арясова та про нашу багатолітню з ним дружбу. Мій старший товариш мав трьох синів, які з’явилися на світ Божий один за одним і виростали на моїх очах: я часто відвідував гостинну київську оселю Бориса Івановича. Пригадалося, як один із малюків вигадав забаву: гуртом мене побороти. Здається, то був якраз наймолодший Арясов – Петрик. Відтоді тільки-но я переступав поріг їхньої хати, хлопчаки повисали на моїх руках і шиї – намагалися завалити на підлогу. Ця забава тішила мене: носив їх утрьох по квартирі, а потім «оберемком» складав на дивані.

Минали роки, з малими Арясовими впоруватися ставало все складніше. Пригадую останню смішну боротьбу зі старшим сином Арясових Іваном. Ішов тоді йому 36-й рік. Було це на святкуванні 90-річчя Бориса Івановича в одному київському ресторані. Слід сказати, що Іван від молодших братів відрізнявся чималим зростом. Його батько говорив, що старший син статурою вдався у прадіда, і називав його «Іван – селянський син». Так от, у перерві між застіллями Іван підійшов до мене з пропозицією поборотися. Може, пригадав стару нашу забаву і вирішив потішити свого батька. Я виклик прийняв. Мій усміхнений високий противник розкрив обійми, притиснув мене міцно до своїх широченних грудей, відірвав від підлоги, походив так зі мною по центру зали, а потім обережно-обережно поставив туди, звідки взяв…

Борис Іванович дуже любив своїх синів. Та мені здається, найніжніше він ставився до свого наймолодшого. Інакше, як Петруша, його не називав. Та й мені він став духовно найближчим.

Навесні 1986 року малий Петрусь потрапив до лікарні з плевритом і тому після чорнобильської біди не зміг евакуюватися зі старшими братами з Києва на південь України. Те літо провів у мене в Полтаві. Для мого сина його приїзд став справжнім святом. Старший на два роки, ще й наділений природними якостями лідера, був для Тараса справжнім авторитетом. Я сина не впізнавав. З дуже поміркованого він на очах перетворювався на гіперактивного. Доти його руки ніколи не тримали сірників. Тепер же я регулярно бачив хлопців біля багать, що виникали спонтанно у найнесподіваніших місцях. Тарас, який досить пристойно закінчував другий клас музичної студії, став дуже неохоче відвідувати школу. Аякже, вдома на нього чекав Петро, і з ним було набагато цікавіше.

Слава Богу, навчальний процес добігав кінця… Настали канікули. Хлопці вже не розлучалися, я розважав їх поїздками в ліс, по гриби та суниці, а найчастіше ми відпочивали на Ворсклі. Мама Петра попередила, що лікарі заборонили йому того літа купатися, тому я постійно возив у автомобілі надувного гумового човна. У ньому й плавав з хлопцями. Петрусь був хлопчиком з гумором, тому якось, сидячи у човні серед ріки, хитрувато-змовницьки прорік: «Слухай, дядю Гришо, а давай я зараз випадково впаду за борт». (Все життя звертався до мене тільки на ти – як до дуже близької людини). Слава Богу, ті прогулянки на човні минули без ексцесів.

Пригадується характерна історія, в яку ми з Петром потрапили у нічному Києві. Тоді мій юний товариш закінчував фізико-математичний ліцей, а я працював директором одного полтавського приватного виробничого підприємства. Ніде правди діти, податкова система України ніколи не відзначалася досконалістю, а владні запевнення про підтримку власного виробника мали вагу порожніх балачок. Бувало так, що після перерахування всіх податків не вистачало коштів на зарплату робітникам, а працювало їх у нас близько сотні. У той час до спрощеної системи оподаткування ще не дійшли. Тому підприємці рятувалися схемами. Для прикладу, у Києві існували підприємства, звісно, під чиїмось серйозним прикриттям, які за певний відсоток перетворювали безготівкові кошти у готівку. Її й використовували на зарплату. Мали й ми контакт з такою фірмою. Одна незручність: готівку треба було отримувати неодмінно у Києві і везти в Полтаву. Отак з валізою грошей одного вечора я завітав до своїх Арясових. Ясна річ, про те, що я везу додому, мої друзі не знали. Після гостин Петро взявся провести мене на вокзал.

Їхали нічним Києвом у майже порожньому трамваї. На якійсь зупинці до вагона ввалилися двоє п’яних молодиків. І я їм чомусь одразу не сподобався. На їхні агресивні сікання я, звісно ж, відповів. Геть забувши, що в мене у валізі. І тут Петро несподівано для мене яструбом накинувся на молодиків. Ошелешені нападники ледь дочекалися зупинки і притьма вискочили з трамвая. Збуджені стусаниною, ми з Петром вийшли біля вокзалу. Ішли до вагона, коментуючи інцидент. Зайшли в купе, там нікого не було. Тоді я й розкрив Петрові таємницю. Свою валізу. Він глянув з докором: «Чому ж ти раніше про це не говорив?»

І досі вагаюся, чи мали б тоді робітники нашого підприємства законну зарплату, якби не отой лицарський вчинок Петра.

У 9-му класі ліцею зустрів мій юний друг свою кохану Наталю, яка згодом стане йому дружиною. Це від неї пізніше я почув про мрії її Петра працювати в Інтерполі. Тоді мені згадалося, як одного разу побачив меншого Арясова в несподіваному образі. Він просто з вулиці увійшов до батьківської оселі у величезному широкополому чорному капелюсі й у плащі, що торкався полами підлоги. Плащ комісара Коломбо за епатажністю і близько не стояв. Цей образ можна було б доповнити хіба що чорними окулярами.

…Після закінчення ліцею Петро разом зі своєю Наталею вступили до столичного Шевченкового університету. Петро – на механіко-математичний факультет. І вже за свої студентські наукові розвідки отримав премію Президента України, якою дуже пишався. Тоді ж таки його запросили працювати в Інститут радіаційного захисту. Потім цей науковий заклад став постійним місцем його роботи.

Теми наукових праць юного вченого зацікавили спеціалістів Японії, США і Франції. У цих країнах Петро Арясов виступав з доповідями на конференціях. Але попри успіхи, не рвався захищати дисертацію, а про псевдовчених іноді говорив з неприхованим сарказмом.

Я часто приїздив до Києва, ми, звісно ж постійно зустрічалися. Іноді не могли перетнутися лише тому, що Петро перебував у Чорнобильській зоні – туди їздив дуже часто. Коли ж заставав його в Києві, зустрічалися зазвичай у більярдному клубі. Обидва шанували цей аристократичний спорт. Петро грав пристойно, завжди приходив у клуб зі своїм києм, у спеціальному чохлі.

Київ, 2014 рік. Більярдний клуб

Пригадую одну таку зустріч. Петро знав, що я укладаю том зібраних творів Івана Стешенка, і несподівано мене запитав, чи скоро, мовляв, побачить мою книжку. А коли довідався, що вона готова до друку, але бракує коштів, виявив бажання профінансувати видання. Трохи раніше таку ж пропозицію зробив мені і мій двоюрідний брат Юрій Маяр. Дякуючи їм, відповідав, що можу взяти кошти на видання лише у борг.

… Невдовзі після революційних подій 2014 року, коли росія анексувала Крим і сунула на український Донбас, Петро поділився зі мною, що вони готуються до вуличних боїв з окупантами у Києві, що сам він – командир однієї з груп. Додав: таких груп уже створено багато, і вони готові зустріти агресора. За словами мого юного друга, кожен його боєць мав автомат Калашникова і велику кількість набоїв. Планували вони діяти розрізнено, а зв’язок між собою і командиром мали підтримувати по рації, яка працювала на певній частоті. Усе необхідне озброєння і рації хлопці придбали нелегально за власний кошт. Розповідав мені Петро про це, бо цілком довіряв. Таємницю я озвучую вперше, бо ті події вже належать історії України, і їх необхідно зафіксувати.

Зателефонувати Петро міг у будь-який час. Пригадую нашу нічну розмову перед трагедією у Дебальцевому. Він говорив про загрозу оточення та вражено дивувався, що її ніби й не бачить наше командування.

Запам’ятався останній приїзд Петра до мене у Полтаву, на Різдво. Зателефонував мені напередодні, попросився приїхати у гості. Що й казати, я був радий тій зустрічі.

Традиційно вже багато років на Різдво до мене приходять колядувати і водити Козу жінки з полтавського хору «Лтава». Не стало винятком і те свято. Петра чарували колядки, автентичні рідкісні старовинні пісні і наряди моїх гостей, але попри те мій товариш перебував у стані якоїсь стурбованості. Дивно, але жінки тоді мені сказали, що мій друг – фаталіст, і що нібито він приречений… Можливо, своїм природнім чуттєвим зором вони бачать більше, ніж чоловіки. Згадаймо легендарну Кассандру.

Полтава, Різдво 2015 року. Петро з моїми колядницями

Скажу, що мене особисто трохи бентежило захоплення Петра мотоциклетним спортом. Я про це йому нічого не казав, поцікавився, як до цього захоплення ставиться батько. І почув, що першому свій мотоцикл він показав саме батькові. Коли з вікна другого поверху Арясов-старший побачив того «коня», то в захопленні підняв великі пальці обох рук.

Наступного дня після Різдва захотів Петро зустрітися з моїм Тарасом. Багато років вони не перетиналися, тож ми поїхали в Старі Санжари. Арясов заніс до синової хати пляшку віскі, яку хлопці так і не відкоркували, хоча спілкувалися майже до ранку. Про що говорили, я не знаю, але вранці Тарас виявив бажання їхати з нами на гірськолижну базу в Сорочин Яр.

Пригадую, як складно мені колись було поставити на гірські лижі свого сина, а от переконати його перейти на сноуборд взагалі не зміг, хоч і намагався протягом кількох років. Що там наговорив йому Петро вночі, не відаю, але вранці Тарас навіть брав свої лижі. Наш київський гість ніби все передбачив – привіз запасний сноуборд. Як виявилося, мій юний друг не тільки мав хист до науки, а виявився також удатним інструктором. До вечора допоміг Тарасові освоїти ази цього чудового, хоч і небезпечного спорту. З його легкої руки відтоді мій син захопився сноубордом.

Старі Санжари, 7 січня 2015 року. Тарас і Петро

Трагедія з моїм товаришем сталася не через мотоцикл чи сноуборд. Пізно вночі у Києві Петро вирішив скоротити шлях додому і пішов через автостраду, а не підземним переходом. Єдиний автомобіль, що мчав на величезній швидкості нічним Києвом, зіткнувся з несподіваним пішоходом…

Провести Петра в останню дорогу зібралося багато люду. Старші колеги по Інституту радіаційного захисту говорили про здобутки молодого вченого та інтерес до його розвідок зарубіжної науки. Попрощатися з Петром прилетів із Сполучених Штатів Америки батько його Наталії. На церемонії прощання я познайомився з родиною Зубицьких. Виявилося, що покійний приятелював з відомим українським музикантом і композитором Володимиром Зубицьким. Володимир Данилович з гіркотою говорив, що мама Петра не розуміла до кінця і не поділяла його «українськість». Дружина Зубицького викладала музику у молодшого Арясова і щиро говорила, що якби її учень обрав кар’єру музиканта, мав би і в цій царині значні успіхи. До слова, Петро дуже шанував свою викладачку гри на фортепіано і до кінця свого життя кожного дня її народження з’являвся у неї з букетом квітів.

Здивувала мене й Петрова мама – зізнанням, що, мовляв, не відала про таланти свого сина. Шкода, але буває й таке…

Свій вічний спочинок Петро Арясов знайшов на тихому сільському кладовищі під Києвом за кільцевою дорогою. Поруч з батьком, який обожнював свого Петрика…