Медійний вплив на політичні рішення щодо мирних переговорів у російсько-українській війні став одним із визначальних факторів, що не лише супроводжує дипломатичні процеси, а значною мірою формує їхню логіку та рамки. Від початку повномасштабного вторгнення саме в інформаційному просторі визначалося, які ініціативи з урегулювання конфлікту вважаються прийнятними, які – небезпечними, а які – політично токсичними. Всі наступні етапи переговорних спроб – від перших зустрічей у Стамбулі до неофіційних мирних планів та міжнародних самітів – розгорталися під сильним впливом медійних фреймів, суспільних емоцій, стратегічних інформаційних маніпуляцій.

Першою показною спробою досягти миру дипломатичним шляхом стали стамбульські переговори 10 березня 2022 року, за ініціативи та посередництва глави МЗС Туреччини Мевлюта Чавушоглу. Українська та російська делегації обговорювали потенційні параметри майбутньої угоди: гарантії безпеки, механізми контролю за припиненням вогню, гуманітарні питання. Хоча сама зустріч мала характер попередньої консультації, медіа значно загострили її сприйняття.

Тоді 1 квітня з’явилися перші фото- й відеодокази убивств і катувань російською вояччиною цивільних у Бучі. Світові медіа вибухнули гучними заголовками та справді жахливими світлинами. Бучанська різанина постала на перших шпальтах світових друкованих та онлайн-видань. Слово «геноцид» займає значну частину площі першої сторінки британської «Daily Mirror», з’являється на шпальті американської «The Washington Post». У виданні «The Wall Street Journal» – фото братської могили в Бучі, а на сайті «Reuters» – світлина людей зі зв’язаними за спиною руками.

Головні матеріали британської «The Guardian», німецької «Bild», італійської «La Stampa», французької «Le Monde» також присвячено Бучанській різанині.

Сайт «The New York Times» поширює матеріали про масові вбивства в Бучі та вимоги посилити санкції проти Росії.

Реакція політиків також була швидкою.

«Злочинці мають називатися злочинцями, постати перед судом і бути засуджені, – написав тодішній президент Польщі Анджей Дуда – Фотографії з Бучі спростовують думку про те, що ми повинні шукати компроміс за будь-яку ціну. Насправді захисникам України потрібні три речі: зброя, зброя та ще раз зброя»,.

«Шокований вражаючими світлинами звірств, скоєних російською армією у звільненій зараз Київській області,– заявив президент Європейської ради Шарль Мішель. – Бучанська різанина. Євросоюз допомагає Україні та незалежним організаціям у зборі доказів для міжнародних судів. Очікуються подальші санкції та допомога. Слава Україні!».

«Фото, які надходять із Бучі, звільненого міста під Києвом, – нестерпні, – заявив президент Франції Емманюель Макрон. – Сотні підло вбитих цивільних лежать на вулицях… Російська влада мусить відповісти за ці злочини».

Звірства в Бучі стали ключовою перешкодою для переговорів. Для багатьох – це місто стало свідченням, що компроміси з агресором морально й політично неприйнятні. Хоча була й думка про можливу тактичну або гуманітарну цінність навіть обмежених переговорів.

Президент України Володимир Зеленський заявив: «Просто сказати: “Давайте ні про що більше не будемо говорити” – позиція найлегша. А найскладніше – говорити про те, що вони зробили, визнати їх ворогом, визнати, що це – конкретно війна Росії проти України, що це геноцид і що вони повинні понести покарання за це.

І при всій цій позиції – знайти можливості для того, щоб зустрічатися. І під час зустрічі знайти вихід із цієї ситуації. І при цьому виході – не втратити свою територію».

Водночас російські державні медіа подавали переговори так, ніби Україна готується погодитися на російські вимоги. А документальні свідчення масових вбивств мирних жителів в Бучі рашистське «міністерство війни» цинічно заперечувало: мовляв, «жоден місцевий житель не постраждав». Фото та відео з тілами назвало «зрежисованими» та «провокацією».

Відтак стамбульські переговори втратили шанс: інформаційний тиск звузив поле для навіть технічного обговорення компромісів.

На тлі відсутності офіційного прогресу проступали неформальні та паралельні ініціативи. Наступним значним етапом став саміт 2025 року в Анкориджі. Зустріч Дональда Трампа та російським диктатором на Алясці формально мала стосуватися глобальної безпеки, але фактично була сприйнята медіа як новий етап дискусії про можливі умови миру в Україні. У США сам факт проведення саміту викликав масштабну хвилю критики.

Після цього дивного діалогу ексрадник Дональда Трампа Джон Болтон заявив у ефірі CNN, що він не приніс жодних здобутків для американського президента, натомість Путін зробив крок до виходу з міжнародної ізоляції. А BBC недвозначно назвало зустріч на Алясці «приниженням для США».

Зате інформаційні ресурси кремля представляли Анкоридж як символ сили путіна, підтвердження того, що США змушені зважати на російські пропозиції. За таких умов політичні лідери опинилися заручниками інформаційних очікувань: Трамп мав демонструвати жорсткість, щоб не втратити внутрішню підтримку, а путін – непохитність, щоб підтримати свій внутрішній образ. Дипломатичний зміст зустрічі відходив на другий план, а її медійне сприйняття фактично визначало межі можливих домовленостей.

Саме в атмосфері після Анкориджа активізувалися дискусії про неофіційний «план із 28 пунктів», пов’язаний із Віткоффом та Дмітрієвим. Хоча план не був офіційною пропозицією жодної держави, його появу медіа сприйняли як новий дипломатичний трек, що потенційно може вплинути на офіційну політику. Російська ж пропаганда маніпулятивно трактувала сам факт наявності плану: для зовнішньої авдиторії стверджувала, що росія відкрита до дипломатії, а внутрішньому споживачеві нав’язували наратив про «готовність воювати до останнього українця».

Кореспондент британської газети «The Guardian» Люк Ґардінґ  20 листопада провів лінгвістичний аналіз англійського тексту плану та висловив упевненість, що деякі фрази в «мирній пропозиції» США для України, схоже, були спочатку написані російською мовою.

Переломним моментом стало оприлюднення агентством «Bloomberg» змісту двох телефонних розмов спецпосланця США Стіва Віткоффа та путінського радника Юрія Ушакова про підготовку американського мирного плану. Записи підтверджують, що російська сторона фактично написала цей документ для американців. При цьому друга розмова стосувалася контактів Юрія Ушакова з Кірілом Дмітрієвим, які узгоджували формулювання та підходи, що згодом опинилися в проєкті плану.

Саме медійне висвітлення надало плівкам ще більшого політичного резонансу. У США це переросло в один із найбільших скандалів, який трактують як спробу російського втручання у формування зовнішньої політики.

«Справжній зрадник. Стів Віткофф має працювати на Сполучені Штати, а не на Росію», – прокоментував дзвінок член Палати представників США Тед Лю. А конгресмен Ден Бейкон написав: «Для тих, хто виступає проти російського вторгнення та хоче бачити Україну суверенною і демократичною країною, очевидно, що Віткофф повністю підтримує росіян. Йому не можна довіряти ведення цих переговорів. Хіба російський платний агент зробив би менше, ніж він? Його слід звільнити».

Російські пропагандистські ресурси, традиційно, просувають дві суперечливі лінії: зовнішнім медіа – що «ніяких серйозних контактів не було», внутрішній авдиторії – що «Захід змушений слухати російську позицію». У результаті політики різних країн були змушені дистанціюватися від будь-яких неофіційних каналів комунікації, оскільки сам факт участі в них почав сприйматися як ризик політичної дестабілізації.

Уся ця послідовність подій демонструє, що в умовах сучасної війни медіа не просто відображають дипломатичні процеси – вони формують саму можливість їхнього перебігу. Інформаційний простір стає повноцінним середовищем, у якому випробовуються, транслюються та легітимізуються політичні рішення. Фрейми, які медіа створюють навколо ідей миру, визначають параметри суспільної дискусії: вони окреслюють, що є прийнятним, що – небезпечним, а що – морально неприйнятним. Саме медійні інтерпретації подій здатні чи то прискорювати дипломатичні ініціативи, чи блокувати їх на ранньому етапі, позбавляти політиків простору для маневру.

Суспільні настрої, що виникають під впливом інформаційних фреймів, перетворюються на реальний інструмент політичного тиску. Лідери держав змушені зважати не тільки на стратегічні інтереси чи військову ситуацію, а й на ризики репутаційних втрат, медійних скандалів, можливого падіння довіри або політичної підтримки. У цих умовах дипломатичні рішення дедалі більше залежать від здатності політиків працювати в середовищі інформаційної турбулентності, протидіяти маніпуляціям, зберігати стратегічну послідовність попри медійні бурі, які можуть виникати раптово та мати далекосяжні наслідки.

Так медійний простір перетворюється на окремий фронт. Невидимий, але надзвичайно впливовий.