Епізод російсько-української війни, коли рашисти з території Білорусі вторглися до української Чорнобильської зони. 25 лютого 2024 року наше героїчне військо вело тяжкі бої в районі міста Іванків, стримуючи просування загарбників до Києва. Близько півночі 27 лютого біля містечка з’явилася колона російських танків.

Так почалася окупація.

Мешканка села Коленці Іванківського району, вчителька молодших класів Блідчанської філії Іванківського ліцею №1 Тамара Лещенко разом з родиною пережила її від першого до останнього дня. Довгий чорний місяць.

– Щоранку слухали новини, того, що хотіли почути, не було. Збиралися на роботу, вийшла на зупинку, а там нікого. Керівництво школи повідомило, щоб усі залишалися вдома. Чоловік повернувся з Іванкова, сказав, що трасою Київ – Мінськ рухається колона танків.

– Якими були перші думки, коли зрозуміли, що ворог надто близько?

– Думки про їжу. Одразу ж подалася до нашого магазину, але там вже нічого не було. Під вечір зателефонувала донька і повідомила, що їде до нас. Телефонувала і моя сестра, яка мешкає в Бучі, повідомила: поки що залишається разом з чоловіком у місті. Але згодом зв’язок із нею зник. Її син з 4-річною донькою приїхав до мене. Місця в хаті вистачило усім. Всі планували залишатися. Під вечір почули гул. Але навіть тоді мучилася думкою: що робитиму, коли закінчиться борошно…

Сусіди переповідали, що трасою неподалік від нашого села сунуть танки в бік Києва. Ми зателефонували і нашим знайомим з Гостомеля, сказали, щоб перебиралися до нас.

– Що було найважчим в окупації?

– В середині березня не стало світла. Отоді втратили доступ до інформації. Згодом, щоправда, зять полагодив радіо і ми щовечора його слухали. Топили піч, воду гріли, їсти варили, пекли хліб. Через деякий час дізналися, що зайшли російські війська. Найперше вони приїхали до церкви. Вийшов батюшка з хрестом. Церкві нашій понад 150 років. Але вони там такого безладу наробили, все порозкидали, позабирали деякі цінні речі. Храм належав до ПЦУ. Окупанти заходили до людей, які мешкали поряд, забирали все, навіть чайники. Сусідка розповідала: зайшли і наказали лягти на підлогу і тихо лежати, інакше вб’ють. Так родина пролежала 5 годин.

Шукали тих, хто служив в АТО. Моя знайома, в якої чоловік служив, розказала, що в них були якісь списки військовослужбовців, і вони чоловіків виводили на вулицю, змушували роздягатись. Розповідала, що обшукали всю хату, а вона стояла на колінах разом з дітьми, просячи не вбивати їх.

– А як ви про це довідувалися?

– Збиралися на вулиці. Коли виходили з двору, обов’язково усі повинні були пов’язати білу тканину собі на руці. Збиралися й одне одному всі новини переказували. Окупанти забрали «натовця» із сусіднього села. Допитували і дуже сильно побили. А мого знайомого розстріляли на трасі. Тіло довго лежало там – росіяни забороняли його ховати. І батюшку із села Розважів теж розстріляли.

– Що окупанти казали мешканцям?

– Постійно одне й те саме: мовляв, прийшли звільняти нас від когось і скоро тут все налагодять і будемо жити прекрасно… До нас дійшли чутки, що в Бородянці люди кидали в техніку окупантів «коктейлі Молотова», і їхнє командування наказало знищити все місто… Але люди виїжджали, якось пробиралися. Середина березня була дуже гучною. Ми не могли спати, мій зять вночі стеріг, щоб у разі чого бігли в погріб, там ми облаштували укриття. Ми всі ходили з картами, гадали, яким шляхом виїжджати. Першим вирішив виїхати племінник з родиною. Люди показували, якими лісами можна вибратися. Згодом дізналися, що вони таки виїхали, на територію, яку контролювала Україна. Загалом виїжджала молодь. Залишилися моя донька, зять та внучка. А коли й вони рушили у невідомість, я молилася: як виїжджати, коли всюди російський окупант. За дві години вони повернулися. Виїжджали через Блідчу до Леонівки, але там побачили російську колону. Зять зупинився. Військові стояли, між собою говорили. Наші обережно розвернулися, і поїхали назад. Коли повернулися, плачу й голосіння було – не переказати…

Це вже згодом зібралася колона тих, хто хотів виїхати з села. Їх виводив лісовою дорогою лісник. Ми тепер її називаємо «Дорога життя». Пізніше донька мені розповідала: вони побачили блокпост, де стояли вояки без будь-яких розпізнавальних знаків, і коли військовий підійшов і сказав: «Добрий день, будь ласка ваші документи», вона розплакалася. Вони не знали, куди їхати, донька зателефонувала знайомим у Сквиру. Потім поїхали в Одеську область. А ми з чоловіком залишилися. Було дуже гучно. Боялися сидіти навіть в підвалах. Намагалися економити. Тримали худобу, її теж треба було годувати. Наш дім на горі, а там ловив зв’язок. Все село сюди сходилося. З ранку до вечора, кожен стояв і дзвонив до своїх родичів.

Потім дуже важко стало з хлібом. Але люди через ліс знайшли дорогу, їздили по хліб до Радомишля. І ми ходили до магазину, чекали по три години. Всі кому діставався той буханець, цілували його. А одна сім’я, привозила цукор, борошно і все таке.

Танки перекрили трасу на Іванків, а це був єдиний шлях, звідки можна було привезти їжу та чисту воду. І люди човнами пливли через річку Тетерів до Іванкова, щоб дістати продукти. Іванківський міст не підірвали, і, можливо, це й урятувало нас, бо тоді б окупанти точно почали обстрілювати наше село. До нас приїжджали люди з Бородянки, ми казали їм, що через річку можна переплисти. Увечері всі виходили, й отак понад річкою стоячи бачили в небі багато літаків, вони летіли по три-чотири, і всі казали «Пішли на Київ»

– А день звільнення села від рашистів пам’ятаєте?

– Та як таке забути! Вже й люди наші почали говорити, що нас звільняють. Я не повірила, бо це було якраз 1 квітня. Але наші бачили, як рашисти тікали та вивозили награбоване. І от стоїмо на вулиці, аж раптом сильний вибух – ми аж присіли. А то підірвали міст, який вів від села до Іванкова. Саме цим шляхом, привозили хліб.

– А як пережила окупацію ваша сестра з Бучі?

– Вона мені зателефонувала, сказала, що вони виїхали в Одеську область і збираються до Німеччини. Згодом туди перебралася  моя донька. Вони залишилися там до травня, бо в моєї внучки було навчання. Потім донька приїжджала до визволеної Бучі, привозила з волонтерами продукти і все необхідне, тим, хто пережив жахливу окупацію

Розмовляли з пані Тамарою, не зважаючи на годинник. Хотілося довідатися якнайбільше і якнайдетальніше. Було й таке, що не стримували сліз. Бо хіба можна безсторонньо слухати ці історії?

А скільки їх іще –  отих переболених і перестражданих людських історій новітньої України про життя в окупації!

І кожна неодмінно повинна бути почутою…