Про Різдво вперше почув від батька на початку шістдесятих. В ніч перед Новим роком ніяк не міг заснути – так кортіло нарешті побачити отого Діда Мороза, як він приходить й приносить дітлахам подарунки.

Аби мене приспати, батько сидів коло мого ліжка, і розповідав про зимові свята свого дитинства. Виявляється, окрім Нового року тоді ще святкували якесь інше свято – Різдво. І що мене дивувало – до нього готувалися набагато ретельніше, аніж до новорічної ночі.

Напередодні готували різну смакоту до різдвяного столу. Головним підготовчим дійством було різання кабана. Батько не розповідав про сам процес, але пам’ятаю його оповідь, як він з братами чекав на цей передсвятковий момент, і головною їхньою «роботою» було сидіти зверху на просмаленій соломою і загорнутій у старі кожухи кабанячій туші.

Батько розповідав про ковбаси, кров’янки, кендюхи, холодці, які прикрашали різдвяний стіл. Окрема тема того кулінарного таїнства – «окорьок» – свинячий окіст, що вже після свят в’ялився-дозрівав, висів у коморі, дражнячи малих своїм виглядом. Куди там теперішнім хамонам-прошуто до тодішнього слобожанського делікатесу!

Проте мене, малого, тоді найбільше здивував не опис тієї смакоти, а оповіді про «дивне» святкування. Як діти і молодь ходили містечком від хати до хати, співали пісень, декламували віншівки, колядували. А за це господарі частували їх, обдаровували грішми, давали з собою харчів, які ватага колядників складала у великий міх-чувал.

А коли чув, що колядники обов’язково несли припасовану до палиці зірку при восьми променях, дивувався без меж.

– Як це вісім променів! Таких не буває! У зірки має бути п’ять, як на зірочках у моїх старших друзів-жовтенят.

– Бувають зірки і з вісьмома променями, – лагідно посміхався тато.

Діда Мороза того новорічного вечора я так і не дочекався. Проте, прокинувшись зранку, знайшов під ялинкою подарунки…

Відтоді минуло шість десятків зим, проте батькові дитячі спогади про щасливе веселе дитинство кінця 20-х щороку згадую при Різдві.

Знали мої батьки не лише щастя. Були у них і лихі та люті 30-ті роки. Пригадую, як мама незлобливо дорікала татові, що той купує забагато хліба.

– Я хочу, щоб в моєму домі завжди був хліб, – тихо проказував тато.

І що вона могла йому на те заперечити? Сама про хліб у хаті дбала: навіть коли їй вже було вельми тяжко, все одно вимішувала тісто, пекла пироги – неодмінний атрибут новорічного святкового столу.

– Щоб новий рік з хлібом був, – приказувала при цьому…