На довгі дні радіаційне повітря просочує все навколо. Просочує саме життя. Легені відмовляються приймати кисень, страждають мільйони клітин, тканин, а кістковий мозок руйнується невиправно. Організм слабшає з кожною годиною, утім ще здатний тимчасово функціонувати. Доки не виробить свій ресурс, і людина не почне швидко згасати.

Ось її й нема. Пішла, залишивши невимовний біль рідним, віддавши власне життя за мільйони інших. Пішла зі світу земного, але не з наших сердець. Не з нашої пам’яті.

На тридцять сьомі роковини Чорнобильської катастрофи Синя зала Будинку кіно Національної спілки кінематографістів України стрічала небайдужих. Це був теплий вечір-спогад: завдяки старанням ведучих, кінорежисера Андрія Михайлика та письменника Миколи Гриценка.

Микола Гриценко

Доєдналися ті, хто не забуває, шанує й ґречно завдячує не тільки героям-ліквідаторам, котрі вступили у майже безнадійний двобій з «ядерним вулканом», рятуючи безвинні душі. А й журналістам, кінематографістам, артистам, тим, хто висвітлювали страшні чорнобильські будні, вели репортажі зі справжнього пекла на Землі, хто крізь долі мільйонів опромінених людей, тисячів переселенців фіксували велику трагедію народу, його безприкладний героїзм і волю до життя, підтримували моральний дух рятівників світу. Аби світ дізнався правду про планетарну техногенну катастрофу.

Їх ядерний потужний смерч
Тоді підняв на поле бою.
Вони ішли на вірну смерть,
Прикривши світ, – і нас з тобою. (…)

Тамара Хрущ

Це знані рядки з поезії Тамари Хрущ, заслуженої журналістки України, авторки та ведучої першого в країні телемарафону «Дзвони Чорнобиля», що транслювався, коли наше суспільство тільки-но відкривалося, коли зрушилася завіса секретності над однією з найзакритіших тем. Творцям цього марфону правди дуже допомагали масові листи глядачів, ексклюзивні матеріали.

– Плівки, світлини надходили стосами, – розповідає пані Тамара. – Нам передали найперші 20-ти хвилинні зйомки з місця аварії: коли гвинтокрил СБУ літав над ще палаючим реактором, запис падіння туди вертольота 2 жовтня 1986 року.

Михайло Сидоржевський

– Екологія душі й сердець, – веде мову голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський, – така ж важлива тема для майбутнього, як і пильна увага до довкілля загалом. Воно поза політикою, ідеологією та пропагандою. Людство має отямитися, бо не зможе крокувати далі.

Сергій Тримбач

Перший заступник голови Національної спілки кінематографістів України Сергій Тримбач продовжує цю думку – згадкою про тогочасний екологічний мітинг, зафіксований кадрами документального фільму «Мі-кро-фон» Георгія Шкляревського. Це кінодокумент напіврозпаду СРСР стрімко увірвався на світові екрани.

– Хто тоді вів вперед затоптане громадянське суспільство, яке раптом постало? Митці, зокрема й кінематографісти. Вони знімали ціною здоров’я, переважна більшість сплатила життям, – підсумовує Сергій Тримбач.

Сергій Борденюк

Мали честь бачити й вітати славетну Аду Миколаївну Роговцеву – легендарну Українку. Її душа сповнена щирістю, мудрістю та співчуттям.Чарівна «Жінка ІІІ тисячоліття» розповідала про документальні стрічки та світлини, створені в епіцентрі подій. Про видатного фотохудожника Ігоря Костіна, автора п’ятисот чорнобильських фотографій, котрий опустив камеру в реактор, аби детально зафіксувати масштаб катастрофи. І про світлої пам’яті сина Костю Степанкова, який працював в епіцентрі біди самозречено, нехтуючи елементарним захистом… І про єдиного, хто залишився живим з тієї творчої групи, про кіноператора Сергія Борденюка, який береже задуковментовані у світлинах і кінокадрах миті живих побратимів… Про одну свинцеву пластину на всіх, щоб тулити її по черзі, сподіваючись менше опромінитися…

Ада Роговцева

– Син подарував мені 50 років щастя, – згадує Ада Миколаївна. – Він пішов із життя через страшну хворобу. Ми п’ятдесят разів їздили в Чорнобиль: грали концерти. Для тих, хто втрачав там розум, усвідомлюючи, як це незрозуміло й смертельно.

Ніна Шаварська

Власною поезією поділилася й Ніна Шаварська. Розповіла і про пісню «Вдову у чорному» – вірш-присвяту дружинам героїв-ліквідаторів, покладений на музику Мар’яном Гаденком.

Вразила документальна стрічка режисера й сценариста Андрія Михайлика «Інший Чорнобиль»: як майстерно передано пам’ять про старовинне містечко й той разючий контраст – нерукотворну красу поряд із рукотворним лихом. І сповідь чорнобилян, які завжди пам’ятатимуть рідну землю квітучою й сповненою життя.

Такою, як її зобразили Георгій та Олександр Давиденки у фільмі «Коні, коні, ви знову зі мною». Де природа, попри радіаційне забруднення, відновлюється й оживає, а люди… Добрі люди стоять на сторожі цього відродження.

Наші дні. 2023 рік. Чи розуміють люди масштаб того, що коять? Чи роблять висновки? Зважають на трагічний досвід минулого? Чи намагаються запобігти й не допускати нові трагедії?

Якби ж то…

Минуло сімдесят сім років, відколи перемогли нацизм, – маємо повномасштабну війну з рашистськими окупантами. Пережили Чорнобиль – до тридцять шостих роковин московські варвари його захоплюють. А через тиждень – Енергодар, із найбільшою в Європі Запорізькою АЕС. Відтоді й погрожують світові ядерним безумством. Чи усвідомлюють, що смерть тоді прийде і по них? Схоже, безумним це байдуже.

– Як тільки приходить байдужість, настає смерть, – каже Ада Роговцева. – Тоді ти непотрібен людям, непотрібен собі.

Не будьмо байдужими! Пам’ятаймо тих, хто першим увійшов у ядерне полум’я. Хто з камерою в руках транслював загалу те жахіття, що відбувалося. Усі вони стали віч-на-віч зі смертю. Щоб смертю смерть подолати.

Що було би зі світом, якби цими героями керувала байдужість? І що може статися, якщо байдужість опромінить нас?