Торік напровесні в Диканьці небайдужі до власної історії патріоти-українці посадили дуб Івана Мазепи. Вдруге, бо сто років тому таке пам’ятне  деревце вже росло тут, але його знищила більшовицька влада. На урочистостях  вшанували місцевих активістів, які ініціювали «зелене» увічнення пам’яті не лише Івана Мазепи, а й Тараса Шевченка. До слова дубок Великого Кобзаря, посаджений теж століття тому уцілів. Щоправда волею диканців з роками змінив назву: був «Дубом Шевченка» – став «Дубом Свободи».

Схоже, у такий дотепний спосіб земляки зашифрували і пам’ять про гетьмана Івану Мазепу, і дух національної свободи, оспіваний Тарасом Шевченком. Сьогодні, на жаль, мало хто знає, а дехто й не хоче знати про Гетьманський дуб у прикметній історії Диканьки. Адже комуністи знищили не лише дерево Івана Мазепи, а й селян, які цього дуба врочисто садили, –  найактивніших, найсвідоміших представників місцевої громади.

Насильство колективізації супроводжувалося чистками і репресіями. Дев’ятнадцятьох жителів Диканьки, серед них і тих, хто мав стосунок до висаджування дубів на честь Мазепи і Шевченка, звинуватили у підготовці збройного повстання проти радянської влади. Зрозуміло, що комуністи-карателі сфабрикували цю справу. Але вирок винесли найстрашніший. 9 травня 1938 року невинно засуджених розстріляли.

У березні минулого року на Шевченківські дні до Диканьки з’їхалися родичі замордованих селян. Посадили дубочка Івана Мазепи і тут-таки товариством ухвалили рішення вшанувати пам’ять про невинно убієнних земляків, встановивши меморіальний знак. Домовилися гуртом збирати кошти. Зауважимо, тоді адміністрація району, а також музейні працівники принципово відмежувались від ініціативи земляків. Мабуть тому, що Мазепа для колишніх партійних функціонерів, як і московських попів та й пристосуванців-перекинчиків – ніби червоне для бика…

Диканська селищна рада у грудні розглянула заяву про виділення землі під пам’ятний знак. Тоді ж обговорили його ескізний проект і ймовірне місце встановлення – поряд з «Дубом Мазепи».

Проект виконав відомий скульптор Микола Посполітак. На гранітному камені – плита з прізвищами жертв комуністичного терору. Різні дати народження і один на всіх день смерті. Верхню ліву частину плити розпанахує гострими кутами червона зірка, а по контуру проглядаються в’язничні ґрати. За оцінкою ректора Полтавського педагогічного університету, доктора філологічних наук Миколи Степаненка, – кращий символ декомунізації.

1 березня Диканська районна рада ухвалила провести громадські слухання про місце  для пам’ятного знаку, як було зазначено, «Жертвам репресій». Щоб залучити до обговорення якомога більше диканців та знайти усіх родичів загиблих, у районній газеті «Трудова слава» я надрукував статтю «Пам’ятаймо, щоб не повторилося». На неї відгукнулися місцеві музейники – колективною публікацією «Реабілітовані історією».

Я подав до районної газети та поширив в інтернеті другу публікацію «Знову про пам’ятник диканцям-«організаторам збройного повстання проти радянської влади». Незважаючи на заклик до обговорення, районна газета із зрозумілих причин її не оприлюднила. Бо із згаданої відповіді музейників у читачів складалося враження, що дев’ятнадцять диканців випадково опинилися в одній «розстрільній» групі. Автори переконували і в тому, що потрібен пам’ятник не лише цим дев’ятнадцятьом, а всім репресованим землякам. Бо, мовляв, якщо вшанувати одних, то родичі інших 938-ми образяться. Але хіба всі загиблі в роки комуністичного терору проходили в один час, в одній справі, за однаковими звинуваченнями та й за однакових обставин? Звісно ж, ні!

Дивна аргументація музейних працівників: розстріляні, мовляв, були борцями за «світле майбутнє», обіцяне комуністами. Але ж то були селяни, які не вступали до колгоспу, ба більше – вони агітували односельців проти такого новітнього рабства.

Звести, як пропонують, пам’ятний Хрест усім «взагалі» – значить нікого не вшанувати персонально, значить стерти з людської пам’яті різні етапи та обставини страшного червоного терору – від раннього ленінізму до пізньої  брежнєвщини. І той меморіальний знак буде усім репресованим чи лише реабілітованим? Бо й донині тавро «ворога народу» припечатане до світлої пам’яті  голови Чернечоярського колгоспу Григорія Тимофійовича Іванченка. Це його комуністична влада принесла в жертву «світлому майбутньому» за те, що посмів роздати хліб помираючим з голоду односельцям. Їхній же хліб… Як на мене, згадувати про таку людину «загалом» –  чистісіньке блюзнірство. Григорій Тимофійович заслуговує персонального пам’ятника у Чернечому Яру. Бо, напевне, сьогодні чимало нащадків тих, загнаних у колгосп чернечоярців, топчуть земний ряст дякуючи жертовності мужнього і совісного голови. Але чи буде такий пам’ятник Григорію Іванченку, якщо поставлять один на всіх?

До речі, автори статті сором’язливо обходили словосполучення «комуністична влада», а вживали коректне, цитую: «тодішня влада». Чому? Ще одна спроба розмити нашу історичну пам’ять? Мовляв, страшні злочини коїли не комуністи, а просто влада…

Від пропозиції опонентів поставити пам’ятник «взагалі», усім, але нікому конкретно, одгоне, даруйте, кондовим совком. У кожному селі з тих часів стоять облуплені пам’ятники воїнам-визволителям. Схиляю голову в пошані перед загиблими героями Другої світової війни. І відмежовуюся від безликого «тиражування» пам’яті про них, що більше нагадує цинічну профанацію від управителів-комуністів.

… Громадські слухання про відведення місця під пам’ятник диканським хліборобам відбулося 11 квітня. У повному складі з’явилися музейні працівники, був представник газети. А громади не було. Можливо, й невипадково…

Проігнорували порядок денний, проігнорували вже готовий пам’ятник, образили родичів, які зібрали на нього гроші. Зате не раз повторювали, що «не личить ображати пам’ять 938-ох репресованих диканьців», що не можна увічнювати пам’ять конкретних людей…

Чим більше розмірковую про виверти навколо пам’ятника розстріляним селянам, тим більше переконуюся: в Диканьці таки діє підпільний райком однієї пріснопам’ятної партії. А, може, й не підпільний…

На фото: скульптор Микола Посполітак та Станіслав Муха, голова Диканської райради, онук розстріляного комуністами диканського господаря-селянина, оглядають місце ймовірного встановлення пам’ятного знака.