У рідному селі буваємо переважно раз на рік – на понеділкові гробки або могилки, через тиждень після Паски. Часом село кличе на ювілеї і весілля, але ці візити завжди коротші. А гробки – може, і не найщасливіший привід навідатись на рідний ґрунт, але саме в ці дні можна побачитись із багатьма однокласниками, сусідами, дальшими родичами і просто знайомими, які ніби й упізнають тебе, а ніби й ні, здебільшого дивуючись: «Яка ти гарна і геть не змінилася…»

Отак покійні, мовби з волі Усевишнього, зводять одне з одним живих і обидва світи сприймаються як важливі частинки цілого.

Господарі, до яких на кілька днів приїздить орава родичів, відчувають радість подвійну. Спершу – коли гості нарешті прибули, а за кілька день ще більше радості, коли панство, Богу дякувати, вже зібралось від’їжджати.

Про подвійну радість господарів відомо обом сторонам, і щастя в тому, що приховувати це знання немає потреби. Та все ж у сестри блищать волого очі, зовсім трохи, і я цього ніби й не помічаю, бо чого ото мокву розводити? Ми знову і знову обіймаємось, усоте дякуємо тим, хто тут лишається, перепитуємо одні одних чи не забули якісь речі, яких забути ніяк не можна, а ще робимо фото у нарцисах, тюльпанах і вишнях; сонце сліпить, віддзеркалюючись від мобілок, і на світлинах, певно, знову будуть очі позамружені…

Визбирувались традиційно метушливо. Власні речі й гостинці, торби і клунки, вкинуті у багажник і кинуті по дорозі від порога до воріт – так точно нічого не забудемо. Натомість не власноруч закинуте у багажник часом потребує розбирання половини вантажу, щоб переконатися, що ця річ точно там. А ще ж, аби було безпечно, лотки з яйцями треба класти поверх важчих речей, але й торба того, хто вже в Києві виходить першим, не має опинилась у найдальшому кутку знизу…

Нарешті зібралися, рушили! Доїхали аж до лікарні. Це півтори хвилини обережної подорожі вузькою вуличкою нагору. Раптом спохопилися: нема двох мобільних. Десь отамо на столі лежать, на видноті, щоб не забути…

Вертаємось. Кажу: хутко дзвоніть, попередьте, бо господарі мо’ танцюють серед двору, взявшись за руки, що позбулися «татар», а тут знову ми – невдобно ж! Телефонуємо на хазяйські номери і на свої телефони, ті, що в хаті лишилися. У відповідь тиша.

Сигналимо, проїжджаємо на нижні ворота. Там ще й верхні є, бо обійстя на розі стоїть, але біля нижніх воріт зручніше розвертатися. Господиня каже, що чоловік із нашими мобільними уже побіг до нас… У чотири голоси кричимо, що ми ж на нижніх воротах. Знайшлися! Знову дякуємо і цілуємось.

Вирушили. Доїхали аж до лікарні. Це, нагадую, півтори хвилини дороги. Запідозрили, що родич забув бритву. Чи бачив хто піну для гоління? Бритва має бути біля неї. Не бачили. Вертаємось. Дорогою телефонуємо і сигналимо на нижніх воротах. Родич мчить до хати шукати свій Gillet, а з двору вибігає сестра ще з якимось знайденим пакетом. Ні, не наш, ми це зумисне тут зоставили. Той вертається без бритви – ніде нема. Пошуки перемістились до багажника – в одній із валіз, у потайній кишені знайшлось те, що шукали, таки хтось узяв ту бритву.

Цілуємось, дякуємо, виїжджаємо. «Здається, ми вже тут були», – каже та, що за кермом. «Ура, минули!» – вигукнув хтось мажорно, коли проїхали те місце біля лікарні, де двічі розверталися. «Цить, дай зі Срібного виїхати, бо нам тут як пороблено!»

У Прилуках з’ясувалось, що родич забув у селі свої окуляри. Кучеряво «привітали» його з тією трагедією, але продовжили маршрут.

За кілька годин, коли доня наших срібнянських родичів подзвонила батькам, аби повідомити, що ми щасливо доїхали до Києва, на тому боці замість «альо» спитали:

– На які ворота виходити?