На Вселенському небесному полотні її зоря пульсує квіткою. Можливо, гінкою мальвою, соромливим чорнобривцем, а мо’, повновидою півонією, цнотливою ружею, синьооким барвінком, а чи пломінким майором. Але запевне тією, що має чіпке богданівське коріння – і саме такою, якою увічнив пензель її Генія.

Село Богданівка, вирісши на прикордонні Київщини,Черкащини та Полтавщини, явило світові Катерину Білокур, і відтоді, за влучним висловом Олеся Гончара, стало її столицею. Тут ніколи, ні на мить не згасає купальський квіт, і кожна квітка, травина, кожна деревина, кожна пташка  звуть її на ім’я. Тут, на сільському закрутні,яке богданівці справіку нарекли «загребеллям», вросла у планету присадкувата хатина – обитель земної юдолі та мистецького всесвіту геніальної художниці. Тут живе її світлий дух, сюди вже майже шість десятиліть долинає вона з-за вічного пругу чи то самотньою журавкою з пісні, чи жар-птицею з казки, чи гінкою мальвою з її чар-полотна. Сто вісімнадцять років тому вона розплющила оченята,щоб через віконечко батьківської хатини побачити, як світає ХХ століття. Той Божий дар – дитинний магічний позір – лишиться з нею 61 рік, аж до її земного вінця.А далі зазоріє Безсмертям. «Людина – це очі, а потім все те, що довкола очей», – так вона сказала колись і, може, сама не збагнула того, що словами намалювала портрет геніальності.

Полотна Білокур виношені і народжені так, як являє себе світові суще. Квіти і плоди земні приворожують, наскрізь просявають янгольським зором. Та, заглядаючи в наші душі, комусь палахкотять міріадами живих іскорок, приворожують щастя, а від когось сполохано, пригнічено сахаються у тінь,  у непроникне загадкове марево. Враження священнодійства чи магії: на полотнах ані сліду пензля, картина палахтить, проміниться, звучить, неначе велична музика у виконанні цілого оркестру віртуозів. Геній Катерини Білокур зумів викресати живодайну музику з унікальної гармонії барв так, як геній Павла Тичини викресав неповторну музику з гармонії слів. І тому її картини переповнені живими земними соками, а водночас пружні, розкрилені – як Тичинині «Сонячні кларнети».

Але все живе, відомо, народжується в муках. Її ж диво-полотна витворювалися з такого нестерпучого душевного та й фізичного болю,який здатен перенести тільки титан духу. Це суща правда, що полум’я генія спалює того, хто ним володіє, осяває лише небагато умів, а більшість просто сліпить.Їй судилося відкрити для нас цей світ по-новому. Але стежина першовідкривача –це тоненька непримітна і сплутана тасьма, яку намацуєш поміж безоднею відчаю,куди тебе щомиті силкуються штурнути пориви власного сумніву, холодний подув людської байдужості, нерозуміння рідних, заздрий позирк запеклих друзів і добрих ворогів. Це скорботний путівець до безсмертя: геніальність прекрасна з виду, але болюча на доторк.

Надто просто подати життя Катерини Білокур як безконечник «духовного ізгойства», як незагойне мучеництво, як борню за право на свій мистецький світ з «темними» батьками, «захланною» ріднею та «недалекими» односельцями,які тільки й думали, як би то обплутати та пригнобити її хатніми клопотами,«колгоспною повинністю» чи «сімейними узами». Дуже вже по-більшовицьки вульгарною, прямоломною є така точка зору. Хоча, ніде правди діти, навіть пошановані усякими лаврами  майстри нашого красного письменства і сподобилися залишити гусеничні борозни таких сентенцій на історії та й на долях родини Білокур. Хіба втямки отим літературним снобам, які,пересівши з-за ситного трапезного столу за зручний письмовий, раз по раз розроджувалися філіппіками про те, яке ж то темне, та консервативне, та нечуле до «Божої іскри» наше село, хіба втямки їм, що без Богданівки, без отчого порога, без материнської квітки, без ґречного і майстровитого її дядька Сергія з його штивими поклонами кожному стрічному і чемним прощанням «с тем досвидание!», без драмгуртка мудрих сільських вчителів Ніни та Івана Калитів, в якому розквітнув акторський дар юної Катрусі, без запахущих пісень, що ними її причащали сільські вулиці й кутки, ба навіть без того селянського консерватизму, що тільки загартував її впевненість і самооцінку «Я буду художником!», – без цієї щедрої міри солодкого і гіркого навряд чи й відбувся б Геній Катерини Білокур, навряд чи зазоріла б її мистецька планета. Бо, примостившись у затишному кабінетному фотелі та позираючи у просторе вікно заміської вілли, навряд чи могла б вона написати таке: «А як прийде весна та зазеленіють трави, а потім і квіти зацвітуть!.. Ой Боже ж мій, як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша! Та начебто аж схиляються до мене, та як не промовляють: «Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?». То я все на світі забуду та й знов малюю квіти».

Попри все вона знала собі ціну. Ясно усвідомлювала свою осібну значущу мистецьку місію. Могла вдатися у листах до применшення самої себе, свого «статусу», назватися «грубою селючкою», «нещасною самоукою»… Є в цьому елемент суто жіночої гри. Але применшити, навіть заради позірної делікатності чи ритуалу скромності, свої твори – жодним чином! І вкрай болісно реагувала на критику, на спроби звести її мистецтво до самодіяльного, «наївного»…

А холод нерозуміння, несприйняття? Він, далебі, як і самотність, – вічний супутник генія, поза часом і простором. Та й «аргумент нерозуміння» – вельми хисткий та умовний, висміяний колись талановитим поетом: «Легше за всіх сприймають нове дурні, бо вони нічим не обтяжені. Дурень свіжий і сприйнятті, як огірок, але в ньому теж дев’яносто дев’ять відсотків води».

Її всесвіт справді був скутий рамками тогочасся. Часто було й так, що відчай допікав до живого: гаяла ж бо дорогоцінний час на город,на хатні роботи, як сама пише в листах, «обпирала-обшивала рідню», до кінця днів своїх  доглядала стареньку матір («треба ж мені за ними ходити, доглядати і самій хворій хворіти»), яку, зрештою, переживе лише на тиждень, клопоталася про паливо, аби не заколіти взимку в нетопленій хаті. І переборюючи нестерпущі болі в застуджених ногах та серцеву змору, малювала. І писала листи в усі мистецькі установи Полтави й Києва, до друзів-приятелів з єдиним настійним проханням – дістати різних фарб,очищеної олії та полотна. А ще шукала професійної ради-поради та моральної підпори у художників і мистецтвознавців. Їхня увага підтримувала ту богодайну ватру, що давала живі іскри її художнім перлинам. Листування Катерини Василівни, дбайливо зібране і видане письменником і мистецтвознавцем Миколою Кагарлицьким, явило нам такі протуберанці думки, таке багатоцвіття непідробних емоцій, що, прочитавши їх, відома літераторка і правозахисниця Михайлина Коцюбинська наголосила в одному з інтерв’ю: якби в українському епістолярії існували тільки три явища – листи Василя Стефаника, Василя Стуса і Катерини Білокур, то й тоді ми «попереду планети всієї».

…Її хатина під розлогим батьківським в’язом навіки сполучила меридіани і паралелі мистецького вселенства. Чар її картин колись загіпнотизував самого Пабло Пікассо. Озвавшись на цілу нову мистецьку історію планети його вигуком захоплення: «Аби в нас була такого рівня майстерності художниця, ми змусили б про неї говорити весь світ!».

На богданівському «загребеллі» по обійстях розкотисто кричать півні, лементують гуси, сито гавкають пси – там кипить звична сільська буденність, а в її обійсті тихо як у храмі. За принишклим тином зчорнілі купини під рідкими сніговими бриликами значать квітники – від весни й до перших приморозків у її дворі цвітастий розмай. А до того розмаю з вічності  сама господиня пильно додивляється та дослухається: у стомі, спокої й величі. В мармурі сотворена.

«…Моє малювання – до його не треба нічого добавляти і не можна в йому нічого зміняти, а нехай воно так і залишається – і людям ученим, освіченим,культурним, котрі стоять на захисті мистецтва і культури.

… Я на матір-природу дивилась і в неї, багатої на фарби, тони й півтони,училась. Там цвіте квіточка синя, а там – жовта й червона, там кущик травиці,гілка калини схилилась, а над нею хміль і переступень покрутились. Там фіялкові  дзвіночки тихесенько вітром гойдаються, а там сині Петрові батоги над пахущим чебрецем схиляються… І все це було чудово, чудово! І я передавала на свої картини – теж виходило чудово!».