Біля театрального під’їзду, чекаючи на виставу, нарахувала десять поліцейських автобусів та п‘ять великих автозаків. На величезні зелені броньовики Нацгвардії, які стояли з тильної сторони театру, і не зважала: там завжди рясно, до них звикла… Патрульні легковики теж не рахувала, бо вони то стояли, то від’їжджали, і так різко старуючи, ніби десь на тротуарах тисячі злочинців зривають діамантові сережки із панянок, які ризикнули о шостій вечора вийти на променад до театру… Автоколону поліційників  об‘єктив мого телефона так і не зумів охопити: машини щільно вишикувалися у два ряди, закриваючи театральний під’їзд, а поліцейські автобуси підігнали впритул до будочки, де театрали зазвичай п‘ють каву. Замість звичних завсідників того вечора кавували  змерзлі поліціянти, а публіка продиралась крізь увесь цей сюр…

Я розумію: на горі Офіс Величного, звідси, з низів навіть видно, як там сяє ялинка. Але оті автозаки – у святковий вечір, під стінами головної сцени країни, Національного академічного українського театру імені Франка! Де той Печерський суд, а де Театральна площа!

Чи, може, владці усерйоз напудилися, що артисти вкупі з глядачами зроблять підкоп до Банкової?  Перекритим і, очевидно, до ранку, був увесь центр міста. Закрили станцію метро «Театральна», а викликати таксі — той іще квест, як і доїхати із центра до Подолу.

Розкішна етнографічна вистава про традиції Різдва в різних куточках України, про національну єдність, про витоки нашої ідентичності, коли не було театрів, а були люди, гори та поля, коли був Бог і були вороги,— вона на всьому цьому сюрреалістичному тлі несподівано постала віщим знаком. Коли заслужений артист України Олексій Гнатковський у ролі гуцульського Віщуна, заспівав головну Різдв’яну колядку, зал піднявся в єдиному пориві. Співали стоячи, як гімн, як молитву, хором, до сліз, до щему, стверджуючи свою віру у світле майбутнє рідної країни, віру в усе краще на нашій грішній землі.

І недарма між двома дзвіницями, там, де тисячі людей стояли в очікуванні рішення суду, насамкінець, просто у суді теж зазвучала ця колядка… Вистава, яку привіз до столиці уславлений колектив Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, має красиву, загадкову і, як виявилося, дуже символічну та знакову назву — «Коляда та й плєс …ізпрежди віка…». Коляда як свято і як торжество життя. А плєс — то є такий танець гуцульський. Старий як світ. Його танцюють лише чоловіки, розмахуючи топірцями. У виставі вони танцювали, ставши в коло навколо священника в рясі з хрестом в руках. І це було символом віри, символом правди та істини, які треба захищати. Ізпрежди віка, і до віку… Справжній українець в урочий час тримає в одній руці свічку, в іншій – топірець. А у зазвичай — дулю в кишені…

Навіть, якщо він рядовий поліцейський.

І так хотілося, аби небожителі з Банкової спустилися сюди – просто послухали колядок. Не гуцульських навіть, а отих, із Києво-Могилянської бурси на Подолі, яким понад 400 років. Що були і пребудуть живі, як вічне червоне яйце на долоні Марії Магдалини.

Воістину — живі! Якими б автозаками хтось не перекривав вулиці, які ведуть з того Подолу до Київських храмів…