Дев’ять років тому із зимового середмістя Києва утікав світ за очі лютий мороз, а на вулиці Інститутській, на Європейській площі, на майдані Незалежності, у Будинку профспілок розверзалося пекло. Центр української столиці тодішня антиукраїнська влада, що засіла на вулицях Банковій і Грушевського, перетворила у поле бою. У поле вбивства своїх-таки громадян, які масово вийшли на протест проти факту державної зради, вчиненої тодішнім президентом Януковичем, який всупереч обіцянкам, даним народу, змінив курс України з демократичного європейського на російський деспотичний. На цю демократичну акцію волевиявлення влада відповіла кулями. У результаті – понад сто убитих протестувальників. Легіон Небесної Сотні борців за незалежну, демократичну Європейську Україну.

У пам’ятні дні найжорстокішого етапу Революції Гідності, Музей Майдану ініціював меморіальний маршрут визначними локаціями протесту українських громадян. Щоб кожен охочий міг уповні осягнути картину того, що відбувалося у ті героїко-трагічні дні.

Михайлівський Золотоверхий Собор – перше пам’ятне місце. Закладений ще за часів Київської Русі у ХІІ столітті Святославом Ізяславичем та його сином Святополком, храм пережив дві найстрашніші руйнації – Батиєву 1240 року та більшовицьку 1937 року. Сталінські посіпаки затіяли збудувати замість величної святині урядову площу у вигляді зірки із черговим лєніним у центрі. І збудували б, якби не Микола Макаренко – український археолог і мистецтвознавець, ім’я якого монахи собору шанують і донині. Він єдиний не підписав акт про повне знесення Михайлівського Собору, за що згодом поплатився життям. Упродовж 1995–1999 років з ініціативи церкви, громадськості, особливо українського письменника Олеся Гончара розпочинається відбудова храму (спершу за кошти релігійної громади, а далі вже як національний проєкт, підтриманий державою).

Михайлівський Золотоверхий Собор, перша обитель, де можна було звертатися до Бога рідною мовою, стала для Революції Гідності знаковою. Громада монастиря, яка згодом буде читати молитви, формувати намети й аптечні пункти на головному майдані столиці, відкриває свої ворота у трагічні дні 30 листопада 2013-го і 19 лютого 2014 року. А у криваву ніч із 10 на 11 грудня 2013 року, уперше за вісім століть, від татарських набігів, диякон Іван Сидор ударить на сполох в усі дзвони монастиря, сповіщаючи про перший штурм Майдану.

Михайлівський собор й операційна. Світлини: Facebook/JohnSydor

На території монастиря, у соборі діяли лікарський, харчовий та побутовий склади, пункт збирання теплих речей, кухня, операційна кімната, інфо- та пресцентри. У найтрагічніший період, із 18-го по 20 лютого, один із лікарів Євромайдану Андрій Гук підписує тут перші шістдесят три довідки про смерть. У невеличкій трапезній розміщують десять операційних ліжок, відокремлених одне від одного лише простирадлами. Сюди волонтери привозять дефібрилятори та вносять важкопоранених. Після 19-го постраждалих прибуває все більше: понад сімдесят –із вибитими очима, понад двісті – після газового ураження (до офіційних медзакладів столиці поранених майданівців було небезпечно відвозити – їх одразу хапали карателі).

У Михайлівському відспівали одного з перших Героїв Небесної Сотні Михайла Жизневського – під його улюблену пісню «Пливе кача…».

На площі перед монастирем кипіли багатотисячні мітинги, звідси починалася мирна хода до майдану Незалежності, в якій взяли участь понад мільйон українців (про ті події нагадує сквер Небесної Сотні, облаштований волонтерами неподалік площі, де на стіні будинку – мурал із зображенням Сергія Нігояна, одного з перших загиблих майданівців.

… Рушаємо далі вулицею Михайлівською, де волонтери готували для протестувальників канапки, чай і каву. Сюди ж приносили теплі речі.

Головпоштампт. Світлина: maidanmuseum.org

Виходимо до Головпоштампту. Упродовж грудня там установили вісімдесят чотири намети. Кожен, хто оселився у цьому «Містечку Протесту», знаходив собі cправу: допомагав готувати їжу, стежив за порядком або ж планував і реалізовував розвивальні проєкти. У мирний період з тамтешньої сцени щовечора лунала музика, вірші, транслювалися історичні фільми, функціонував «відкритий мікрофон»: кожен міг висловити свою думку.

Майдана Незалежності та «йолка». Світлини: maidanmuseum.org

А ось і він, Майдан Незалежності… Осередок волелюбства ще від студентської «Революції на граніті» 1990 року. Серце демократичних подій, їхній генератор. Тут усе відбувалося – і «Податковий майдан», і Помаранчева революція і, звісно ж, Революція Гідності. Навпроти Головпоштампту стояла сумнозвісна «йолка» («продукт» обмовки Януковича на одній з пресконференцій, де він так і не зміг згадати українське слово «ялинка»).

Іще одна споруда, пов’язана з революційними подіями – Будинок профспілок. Тут був штаб повстання, відбувалися зустрічі керівників протестного руху з журналістами, послами, представниками іноземних держав.

Будинок профспілок. Світлини: maidanmuseum.org

Йдемо Хрещатиком до будівлі Київської міської держадміністрації, біля якої тоді розташовувався «Мистецький Барбакан». Саме асоціації з барбаканом, спорудою, що охороняє підступи до замку, фортеці чи міських стін, викликав громадський пост, створений зусиллями творчого об’єднання «Остання барикада» та галереї «Бактерія». Там постійно збиралися для публічних читань поети й письменники.

Європейська площа. Світлина: maidanmuseum.org

А далі завертаємо до Європейської площі. Саме тут відбувався ще один стихійний майдан, який згодом злився з основним Євромайданом. Згодом неподалік, в Українському домі розгорнули «Відкритий університет Майдану» – разом із шпиталем, кухнею, їдальнею, Студентською асамблеєю, Автомайданом, бібліотекою, а також «Мистецькою сотнею», до якої ввійшли художники, музиканти й поети. У лютому 2014 року силовики вдруге захоплюють Український дім, нищать більшу частину напрацювань «Мистецької сотні» та фондів Музею історії міста Києва, що там зберігалися. Від Європейської площі бере початок хода повстанців вулицею Грушевського до Верховної Ради – реакція Євромайдану на низку диктаторських законів 16 січня.

День 19 січня, свято Водохреща згодом назвуть «Вогнехрещем»: тоді правоохоронці застосують не тільки газ, шумові гранати й гумові кулі, а й воду з брандспойтів, попри закон, що забороняє це при мінусовій температурі. Протестувальники затято обороняються – як можуть і чим можуть. Запалюють п’ять одиниць спецтехніки, рештки якої потім ляжуть основою барикад.

У ніч на 21 січня з лікарні швидкої допомоги викрали майданівців Юрія Вербицького та Ігоря Луценка. А наступного ранку було вже 5 вбитих, серед яких Сергій Нігоян, Михайло Жизневський і викрадений з пораненням ока Юрій Вербицький.

Лінія протистояння на вулиці Михайла Грушевського проходила поряд із будівлею Національного художнього музею України. Від 19 січня 2014 року тривала його оборона: заклад зачинили, експозицію першого поверху евакуювали, а вікна – заклали.

… Згадую трагічні рядки з вірна «Пам’яті тридцяти” Павла Тичини:

По кривавій по дорозі,
Нам іти у світ.

Ми на вулиці Інститутській. Нею зранку 18 лютого 2014 рокубагатотисячна хода рушила «мирним наступом» до Верховної Ради, яка намагалася ухвалити зміни до Конституції України про обмеження повноважень президента.

Події на вул. Інститутській. Світлини: maidanmuseum.org

Того ж дня влада почала цинічну розправу над мирними протестувальниками – силами спецпідрозділів «Альфа», «Ягуар», «Тигр», спецтехніки. Столичне метро, уперше за свою історію, тоді призупинило роботу, а «беркутівці» ідуть на цивільне населення бойовим штурмом – як на озброєного до зубів ворога. Сіючи смерть на самооборонців з будівельними касками, дерев’яними щитами із Шевченковим гаслом «Борітеся, поборете!». Поводяться як нацистські зондеркоманди: групу, яка просувалася рятувати поранених, нещадно розстрілюють. До половини п’ятого ранку запалав Будинок профспілок. У ніч із 18-го на 19 лютого відомо про тридцять двох загиблих, серед яких 24 протестувальники. Вже йшлося і про полеглих правоохоронців: восьмеро, а за весь період – тринадцятеро. А Героїв Небесної Сотні – 107!

…Наступного дня після цього побоїща, яке сколихнуло світ, на столичній Інститутській з’явився Народний меморіал: люди приносили сюди лампадки, квіти у пам’ять про невинно загиблих. В новітній історії України це була точка неповернення. Саме того дня російські «зельониє человєчкі» (перевдягнені кадрові військові) ввірвалися до Криму. Розпочалася російсько-українська війна…