«Життя прожити – не поле перейти»…. Звичний вислів. А що якщо життя завдовжки у цілий вік? Коли людині на роду написано топтати ряст сто років… Здається, нині, у час лютих пандемій це може бути тільки захмарною вигадкою. А ще коли за вікном війна. Коли дні і ночі виють сирени, а сусіда-вампір, який століттями впивається чужою кров’ю, не шкодуючи власної, шматує ракетами, дронами, снарядами, бомбами нашу землю, наші оселі, наші долі.

Власне, а коли українцям жилося добре? У ХХ столітті, коли розгортаються події, відтворені Володимиром Лисом у романі «Століття Якова», було точно не краще. Країну рвали на шмаття влади, які змінювалися, мов шкарпетки, залишаючи по собі розруху та безлад. Голодомори, що закарбувалися в пам’яті і генах мільйонів українців, досі дають про себе знати. А війни закопали в землю омріяне людське щастя на десятки літ…

У центрі сюжетної коловерті роману – Яків Мех із поліських Загорян. Чоловік звікував цілий вік, сповнений пригод. Іноді цікавих та веселих, деколи таких, що у жилах кров холола. На його шляху було все: народження життя і смерть, війна і мир, кохання і втрати.

Кожна із чотирьох частин книги символізує певний період цієї столітньої долі. Автор ніби розкриває її пласт за пластом.

Читач стрічає головного героя оповіді уже зморшкуватим дідом-старожилом. А той чекає лист від дівчини, ще нам невідомої. Знімається перший часовий пласт, і на сторінках з’являється та сама дівчина Альона, яку дід називав Оленкою. Як з’ясувалося, хвора й залежна від наркотиків.

Ключовим у сюжеті є їхній діалог: столітнього діда та молодої дівчини. Одного вечора вони вдвох сиділи на порозі хати й слухали цвіркунів. І Яків розгортає перед дівчиною книгу власної долі. Як на сповіді згадує про все: перше кохання, службу в польській армії, війну, полон, концтабір… І друге кохання, що залишило глибокий слід на весь вік. Одна за одною прочитуються сторінки «книги Якова», «насиченого днями». Про життя, яке ввібрало всі земні радощі-скорботи і промайнуло, наче тінь од хмари.

Розказував про все. Як було, без прикрас. Після захоплення німецького концтабору совєтами, забрали Якова в «доблєсну красную армію». Взвод відправили під річку Мораву, там вони окопалися. Позиції були вигідні, втім стежина, яка вела до води, прострілювалася ворогами. Солдати називали її «стежкою смерті», бо кожен, хто йшов нею, не вертався. Настала черга Якова іти по воду. Згадав він четвірко діток. Перехрестився неслухняними пальцями і пішов. З секунди на секунду очікував смерті. Уже дійшов до річки, зачерпнув води, потихеньку рушив назад. О, диво! Ноги самі завели його від ворожих куль у безпечне укриття. Ще тричі він так грався з долею, щоб втамувати спрагу побратимів.

Не раз Яків звертався до Письма Святого: помагав ближній Альоні-Олені. Опікувався нею, зцілював, захищав від сільських злих язиків. І не тільки. Врятував дівчину від «господаря», як той сам назвався. Це він зробив її залежною від наркотичного зілля, а тепер приїхав по неї як по власність. Але дід Яків зробив усе, щоб Альона залишилася в нього, бо ж звик, зріднився… І вона до нього звикла. Казала, що слухається його, мов та собачка.

…Специфічна мова Полісся додає колориту розповіді. Відчуття, що ти не читач, а незримий очевидець, який увесь час перебуває поруч з героями роману. Ніби третім на тому порозі вмостився.

Це книжка не просто для читання, її сюжет потрібно прожити, відчути емоції головного героя, осягнути його життєвий вік. І зробити для себе висновки. Свої особливі, але неминуче оповиті магією добра, співчуття, людяності, жертовності…