Що таке нормальність у час війни? Чи можливо задіяти свою емпатію до інших, коли сам перебуваєш на межі знищення? Відповіді на ці запитання вдалося знайти на виставці «Я з тобою» у столичному «PinchukArtCentre».

На вході беру з собою аудіогіда: чудовий оповідач про те, як творилася ця експозиція, і знавець кожної її деталі.

Сама ж виставка зустрічає проєктом Романа Хімея та Яреми Малащука. Фільмом, головний герой якого з початком повномасштабного російського вторгнення йде до ЗСУ. Ідея – в балансуванні: актор грає цивільного під час служби, намагаючись повірити в те, що нормальне життя існує. Один за одним люди сідали, аби переглянути цю стрічку, потому виходили зі схожим виразом щему на обличчях.

Всю виставку побудовано на діалогах між іноземними та українськими художниками. І ця кінострічка мовби перегукується з роботою Дженні Хольцер «Виживання». На маленькій панелі – текст англійською мовою: «Уві сні ви побачили спосіб вижити і були сповнені радості». Нормальне життя в Україні справді межує з виживанням. Знаходимо способи та сили, щоб жити далі…

У наступній залі – фотосерія Антона Саєнка «Грязне». Знімки із однойменного села в Сумській області, де автор провів багато часу в дитинстві. На цих світлинах – зруйновані будинки. Уже підсвідомо сприймаємо їх як жертви війни. Та насправді це знак багаторічного поступового вимирання села: занедбані будівлі радянської архітектури викликають тривогу, яку посилює усвідомлення того, що десь там, за овидом цього села – росія.

А в цій залі експонується робота Фатми Буджак «Дамаська троянда». На видноті – купа землі, з якої проростають троянди. Як виявилося, цей вид троянди здолав шлях із багатостраждальної Сирії, щоб розказати історії людей, вимушених перебувати далеко від дому.

Вражає еспозиція Шилпа Гупта: із сотні мікрофонів лунало 100 віршів ув’язнених, або страчених поетів. Ці поезії різномовні, народжені в різних епохах – від VIII століття і до сьогодення. Але об’єднані змістом: свободою мислення та уяви. І такої сили, що налякала держави, і вони позбавили цих поетів голосу. Темрява і ці звуки поезії мучеників за свободу створюють дуже потужну, а моментами і моторошну атмосферу.

В експозиції «Пташка, що дихає» Давіда Клербоута зображено двоє вікон, у які виглядають дві пташки. Канарка відома тим, що разом із шахтарями спускається під землю: ці пташки чутливі до газу, найперші реагують на викиди шахтного метану: перестають співати, навіть гинуть. І цим сповіщають людям про смертельну загрозу. Пташка, що дихає людям життям.

І знову візія Антона Саєнка з того ж таки села його дитинства. «Куля». Її митець зліпив із грудки городньої землі. До війни це був символ його малої батьківщини, на якій виріс, яку любить. А нині до цієї роботи додалися інші сенси: території, загарбники, захист своєї землі. Поряд з «Кулею» ще одна табличка Дженні Хольцер: «Ідіть туди, де люди сплять, і перевірте, чи вони в безпеці». Авторка мовби грається зі значеннями слів, тому й фраза схильна до різночитання. Комусь постане питанням, чи взагалі можна бути в безпеці в країні, де йде війна. А хтось прочитає як просте напуття чи пораду. Цей діалог двох митців красномовно підсумовує, визначає сенс усієї виставки.

Один із кураторів експозиції, артдиректор «PinchukArtCentre» Бйорн Гельдхоф наголосив: «Якщо ми хочемо, щоб світ був на нашому боці, ми повинні дослухатися до історій та проблем, які існують поза межами України».

Отож, навіть коли ми серед постійної небезпеки, не втрачаймо людяність, виявляймо емпатію до інших, промовляючи: «Я з тобою».