Широкомасштабне воєнне вторгнення в Україну не почалася раптово. Воно – результат тривалого процесу формування рашизму, світоглядного виродження держави.
Ці роздуми навіяно  переглядом «Анатоміії рашизму» – першого фільму документального проєкту  «Остання війна».

Десятиліттями в «демократичній» росії послідовно укріплювалася система, в якій насильство сприймається як єдиний ефективний інструмент дії, а гуманізм – як прояв слабкості. Ідеологія «рашизму», породжена з гібридного злиття старої імперської свідомості, пострадянської ностальгії та релігійного фанатизму, проникла в усі сфери суспільного життя – через шкільну освіту, державну пропаганду, систему правосуддя, військову культуру, церковну риторику та маскульт. Усе це поступово сформувало суспільство, яке не просто погоджується на війну – воно її вимагає.

Те, що росія вчинила і продовжує чинити на українській землі: від Бучі та Ізюма до нещодавнього ракетного вбивства криворізьких дітей, – не є «помилками» війни. Це її суть. Це її логіка: росія мислить себе не як держава, а як імперія. Вона не здатна прийняти факт, що інші народи колишнього СРСР, зокрема українці, можуть бути незалежними, говорити своєю мовою, мати свою культуру і власний політичний вибір.

Від Солженіцина до путіна простягається кривава нитка ідеї «русского міра» –нищення всього, що не підкоряється, не асимілюється з «русскім». Втрата «колоній» після розпаду СРСР для росії не стала шансом на переосмислення, а перетворилась на травму, яка лише розпалила імперську гарячку повернути «завоєванія».

Україна – ключовий об’єкт цього імперського марення: саме її існування як незалежної держави ставить під сумнів легітимність усієї російської ідентичності, чи то пак «скрєпності».

росія молиться на війну. Тамтешня церква стала не противагою насильству, а його інструментом. Головний храм збройних сил рф, «храм побєди» – символічне втілення цієї трансформації: не місце ревної молитви і спокути, а музей зброї: мілітарна естетика, яка оспівує «гєроічєскую» смерть. Це архітектурна формула нової російської святості: святі – з автоматами, танкові траки у фундаменті, Богородиця, яка «благословляє» на війну. У цьому «храмі» не душевний мир, не не молитва за спасіння душ, там «алілуять» смерті як водержавленій доктрині. Така гібридна релігія – не християнська вірою, а по суті імперська – стає знаряддям виправдання загарбницького вторгнення. Надає війні сакрального виміру, коли «бог говорить через владу».

Образ «ворога» у російській пропаганді повністю відокремлений від реальності. Українці подаються не як сусіди, навіть не як  противники, а як «нацисти», «бандерівці», «укри», «сатаністи», «зрадники», що нібито загрожують самому існуванню росії. Так у масовій свідомості стираються межі між військовими і цивільними – вороги всі!

Саме тому російська вояччина, що катувала мирних жителів у Бучі, Ірпені та Ізюмі, не вважала це злочином – для неї це було дозволене, підтримане державою, ідеологічно виправдане. Саме тому в Маріуполі, куди прийшли «асвабадітєлі», тисячі мирних жителів опинилися в пастці – без води, світла, їжі та можливості евакуації. І саме тому 4 квітня 2025 року, коли російська ракета вбила в Кривому Розі 18 мирних людей, у тім числі дев’ятьох дітей, російське «міністерство війни» цинічно брехало про «високоточний удар» по ресторану, де нібито перебували українські командири й західні інструктори.

Ця війна не лише про ідеологію, а й про соціальний розрив. Для багатьох росіян із суціль депресивних регіонів, де відсутня інфраструктура, де зарплати на межі виживання, а звичайнісінька побутова техніка символізує небувалу розкіш, вторгнення в Україну стало «культурним шоком»: вони побачили, як живуть «хохли». Зручні кухні, теплі домівки, доглянуті села, нові школи – все те, що, здавалося, мало б бути у них, «ісконно вєлікіх».

Цей контраст породив не лишень заздрість, але й нестримну жорстокість: мародерство, нищення, варварські погроми… Бо українське життя нестерпно допікалє варварам, нагадуючи їм про власне жебрацтво. Тому «асвабадітєлі» тягнуть в росію як трофеї пральні машини, електрочайники й унітази. А залишають після себе спалене, загиджене, зруйноване, побите.

Рашизм – це не забаганка одного диктатора. Це глибоко вкорінене безкультур’я, аморальність, садизм і ворожнеча до всього неросійського. Це звиродніння як «загадочность русской душі» толерує значна частина населення агресивної сусідньої країни. І коли чуєш, як мати підтримує сина, котрий  катує полонених, і каже, що також «понаслаждалась би», або як журналісти на путінських каналах відкрито закликають до фізичного знищення українців, – ще раз стає зрозуміло, що це за війна.

Ми як з пандемією боремося з міазмами «тюрми народів», з ідеологією, що заперечує цінність людського життя, право інших на свободу, культуру, мову, пам’ять. У цій вирішальній борні у нас вельми малий вибір. Перемога, або смерть – іншого не дано.