Окупований Крим, схоже, дедалі більше стає зоною світової ізоляції. Приватні компанії та навіть маргінальні державні діячі з Європи раз по раз відмовляються будь-яким чином співпрацювати з півостровом. Але в цей список, попри все, не може потрапити материкова частина України. Занадто багато пов’язує українців з Кримом.

Отже, за необхідності доводиться перетинати межу де-юре адміністративного, а де-факто повноцінного кордону з півостровом. Найкращий час для переходу в окуповану зону – з п’ятої до сьомої години ранку. Оскільки пізно вночі йде потік маршруток, тож можна добряче простояти в черзі. І тут варто-таки закинути каменюку в город нашого прикордонного пункту. Якщо у росіян все обладнано належним чином, є освітлення, відмежована забетонована стежина для переходу, то з нашого боку доведеться добряче пропилюжитись бездоріжжям, ризикуючи зламати ногу, або залишити валізу в одній із ям.

Українських прикордонники суворі, але чемні. Це тішить. Зате смутить не налагоджена система прийому: цілком можливо, комусь тут доводиться відбиватися від знахабнілих російських таксистів. Саме так – від російських. Вони заводять розмови: «Ето окно для таксістов. Вам в общую очєрєдь». На резонне запитання де це зазначено, відповідають: «Ну,.. так прінято». Звісно, окремих вікон для таксистів нема і бути не може. Отже, подавши документи для перевірки і давши відповідь на загальні питання куди їдемо і з якою метою, ми пересікаємо окуповану територію.

Тут цікавіше. Чи то росіяни збирають відомості для ФСБ, чи є певна установка, але більшість прикордонників веповодитьсяде себе хамувато і задає особисті запитання: де вчитеся, ким працюєте, який склад сім’ї тощо. В мене, наприклад, запитали, чому я ношу бороду. З почуттям гумору там вельми кепсько, тож дуже бажано не відповідати «Аллах акбар».  Місто, з якого їдете і в яке будете повертатись, запитують і на «вході» і на «виході». Особисто я завжди називаю різні міста.

Щоб дістатися Сімферополя, на кордоні з вас попросять 500 рублів маршрутники і  3500 таксисти. Можна сторгуватися за 3000.  Але якщо пройтись 3,5 км до Армянська, можна сісти на маршрутку за 250 рублів. З таксистами варто бути обережним. Ми поспішали і зголосилися на машину. Водій посеред дороги заснув за кермом. Вчасно встигли смикнути – уникнули автокатастрофи…

Північним Крим нагадує щось середнє між пустелею і постапокаліптичним містом. Дороги хороші лише біля кордону, вікна будинків темні, дачі закинуті. Після перекриття Північнокримського каналу солі знову піднялися на поверхню землі, зробивши воду непитною а землі – неродючими. Складається враження, що ця територія взагалі не потрібна Росії. Хіба що було видно кілька військових баз неподалік від дороги.

Столиця Криму зустрічає пофарбованою в «триколор» стелою і все ще більшістю українськомовних дорожніх вказівників. За три роки окупації в Сімферополі майже нічого не змінилося. Хіба що засилля російських прапорів. Вони висять ледь не на кожному стовпі, а от з вікон житлових будинків майже повністю зникли. Єдине реальне покращення – нові тролейбуси-електробуси російського виробництва. Ними замінили допотопні «Шкоди», які залишилися в Криму ще з радянських часів. В центрі міста вже тричі перекладали плитку, хоча до окупації там була нова мощена дорога. Місцеві скаржаться: мовляв, так тут відмивають кошти. Підконтрольна Кремлю адміністрація міста встановила декілька нових пам’ятників – всі росіянам. Собор Святого Олександра Невського навпроти Верховної ради Криму був побудований за української влади, та й переважно коштом нашої держави. Тепер там на кожній стіні красуються плакати: «Збудовано на кошти фонду В.В. Путіна».

В магазини заходити стає страшно десь після першого разу: тут удвічі, а іноді і втричі дорожче, ніж у нас. Зарплати і пенсії, за словами місцевих, високі, але не покривають таких цін. Бензин трохи дешевший за український, але люди скаржаться: низької якості.

Колись привітний Крим нині став похмурим. Ніде не почуєте розмов про політику. Це тепер тема для кухонь. Навколо багато поліції, але, за словами людей, кримінал значно знахабнів. Якщо завести розмову про те, як живеться в межах Росії, людина скоріше за все обережно «з’їде» з теми і вхопиться за фірмову соломину сучасного Криму: «Зате у нас немає війни».

Телебачення майорить російськими серіалами про ментів, кримінал, війну, Чечню і про всяке таке. Інтернет цензурований і дорогий. Приблизно вдвічі дорожчий за київський. Українські ресурси працюють погано.

На вулиці георгіївських стрічок поменшало. Втім, їх ще чіпляють, навіть на дитячі коляски. На стовпах майорять плакати з анонсами виступів російських груп.

Єдине, що важко знищити окупанту, – це дивовижну кримську природу. Хоча і тут є свої нюанси. Річка Салгир в центрі міста виснажилася і на певних ділянках перетворилася на суцільне дно.

І  наостанок, як підсумок поїздки.

Крим живе, дихає, не голодує і має якісь гроші. Інша справа як він живе і чи задоволені цим життям ті, хто ще недавно вимахували російськими прапорами.

Але хто ж в окупації дасть вам щиру відповідь на ці питання?