Понад два десятиліття тому, 2002 року, кінотрилогія «Я камінь з Божої пращі» режисера Аркадія Микульського за сценарієм Леоніда Череватенка була відзначена Національною премією імені Тараса Шевченка. Цьому передувала глибока, подвижницька праця над матеріалом: надто обмаль тоді було відомостей про літератора, вченого і політика Олега Ольжича, який загинув у 37-річному віці у нацистському таборі Заксенгаузен. Але навіть за часів Незалежності ці три фільми («Ольжич» – 1996 р., «Доба жорстока, як вовчиця» та «Незламний воїн» – 2000 р.) поклали на полицю. Тобто вони є, але глядач їх не бачить. А 2022 року вийшла книжка спогадів «Про Леоніда Череватенка» (упорядники Валерія Богуславська і Людмила Забарило)… Сподіваючись на доброзичливість і поблажливість, читачу, спробую залишити у вашій пам’яті образ Леоніда Васильовича Череватенка на підставі моїх взаємин з цією видатною особистістю.

Ким він був і є для нас? Поетом, перекладачем, літературознавцем, сценаристом, як засвідчено у довідниках Спілки письменників? Цих визначень замало, та й чи можлива вичерпна характеристика щедро обдарованої особистості? Займався археологією, історією України, був обізнаний у багатьох мистецтвах. Його професії невід’ємні від захоплень; тому останні не мають у нього жодних ознак так званого хобі. Все, до чого торкалися його розум і талант, глибоко вивчалося і набувало системної, образної інтерпретації. Універсальний ерудит? Мабуть, а при цьому ще й володів даром реалізувати свої знання. Безкорисливо, наділяючи ними кожного, хто з ним спілкувався… Про це говорили колеги і друзі у жовтні 2018 року –  на вечорі пам’яті з нагоди 80-річчя Леоніда Череватенка, організованому у м. Бучі, де він жив і працював.

Народженому в Дніпропетровську, у сім’ї залізничного інженера і викладачки іноземних мов, йому пощастило уникнути за радянщини класового несприйняття, хоч не належав ані до бідних селян, ані до міських пролетарів. Ще й попрацював на шахтах Донбасу і навіть закінчив у ВДІКу вищі сценарні курси, на які потрапити «соціально сумнівному» було непросто. Згодом заздрісників трохи втішило те, що не розжився квартирою в Києві, щоденно доїжджаючи на працю з Бучі. Більшовицька ненависть влади сущої наздогнала його під час «генерального погрому» української інтелігенції 1971 – 1972 pp., коли з кіностудії ім. О. Довженка разом з Леонідом Череватенком було звільнено Івана Драча, Миколу Вінграновського та ще кількох «вільнодумців».

Під час недовгого перебування Івана Дзюби на чолі Міністерства культури вже незалежної України Леонід Череватенко був запрошений на посаду заступника керівника департаменту кінематографії. Обидва згадали і про автора цих рядків, доручивши відділ фільмофонду. Власне, тоді, у 1993 – 1995 роках ми з Леонідом бачилися майже щодня; це допомогло мені уповні поцінувати його чесноти, зокрема – дружбу. А ще, поділяючи його погляди, усвідомити тогочасні труднощі. Адже за Незалежності соціальні проблеми набули іншого характеру, а з пострадянськими «прихватизаторами» Череватенку було не по дорозі. Від 1995 року офіційних посад не обіймав. Казав: «Не до душі». Тож розквіт його творчої діяльності припав на останнє двадцятиліття.

Власне, тоді був реалізований вже згаданий документальний серіал «Я камінь з Божої пращі». А ще – низка блискучих видань з історії мистецтв і літератури. За його наполегливої участі побачили світ спогади про видатного перекладача Миколу Лукаша (2 томи), дві капітальні праці Миколи Лукаша – переклади «Декамерона» Дж. Боккаччо та «Фауста» Й.-В. Гете. Як на мене, особливою глибиною думки вирізняється наукова передмова Леоніда Череватенка до «Декамерона», де він практично довів, що кращий переклад є твором не вторинним, але цілком оригінальним (як, скажімо, «Пан Тадеуш» у перекладі Максима Рильського). Сам Лукаш стверджував напівжартома, що «перекладає одну культуру до іншої». І автор передмови підтвердив цю думку: «Лукаш не тільки великий перекладач, а й великий письменник, досконалий майстер українського слова, одна з центральних постатей нашого літературного процесу. І його «Декамерон» не просто переклад літературної пам’ятки минулого, а провідний твір української літератури середини XX століття».

Пізніше я дізнався, що Леонід Череватенко був автором 30-ти сценаріїв, переважно – короткометражних фільмів. Особливо запам’яталося «Скляне щастя» за мотивами оповідання Григора Тютюнника, де Богдан Ступка блискуче зіграв комічну (незвичну для багатьох і себе самого) роль приймальника склотари. Чому фільми короткометражні? Череватенко казав жартома: «Для стислості думок». Насправді ж йому не поспішали замовляти «повний метр», бо праця сценариста оплачувалася вище, аніж навіть режисерська. Отже, існував на гонорари, тобто – випадкові заробітки. Майже все витрачав на унікальні книжки для своєї бібліотеки та допомогу близьким.

Відомо, що одним з його численних зацікавлень була археологія. До скіфських курганів, за власними словами, «звертався мовою вічності». Вони відповідали тією ж мовою; цей діалог не лише підносив його над буденністю, він був завжди вищим від кар’єрних міркувань та інших проявів користолюбства й хвалькуватості… У червні 1971 р. археологи Борис Мозолевський та Євген Черненко виявили у кургані Товста Могила нагрудну прикрасу скіфського царя IV ст. до Р. Х., згодом відому як Пектораль (нині зберігається у Музеї історичних коштовностей України). Кажуть, що Леонід Череватенко був свідком цього історичного відкриття. Та відомо напевне: щоби Пектораль не спіткала доля Перещепинського скарбу (з Полтавщини), який вивезли до Ермітажу (С.-Петербург), Мозолевський деякий час тримав неоціненну знахідку у валізі під власним ліжком. Але при цьому приміряв на себе (!), своїх приятелів і знайомих. Тих, які цього не схвалювали, називали «чистоплюями». Згодом я дізнався, що до останніх тоді залічили і Череватенка, який висловив цілком зрозуміле обурення… Бо чув і шанував мову вічності.

Гостро відчував історичну ситуацію, передбачаючи майбутнє. Під час вже згаданого «генерального погрому» тільки у січні-травні 1978 р. було засуджено 89 осіб – у Києві, Львові, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Харкові, Чернігові, Ужгороді, Чернівцях. За ґратами опинилися письменники та поети Іван Світличний, Василь Стус, Євген Сверстюк, Ірина Стасів, Ігор Калинець. Тоді ж потрапила «за кордон» стаття Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання», після чого її автор став не тільки видатним істориком і археологом, а й автором «самвидаву», через що й позбавлений праці та засобів існування (Г. Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 – 80-х років. К., 1995). Навіть і поза судами потерпіли тисячі інакодумців; серед них, крім самого Череватенка, був Іван Білик, автор історичного роману «Меч Арея». Книжку наказали знищити, вилучити з книгарень, бібліотек, з комори видавництва «Радянський письменник», перетворивши на макулатуру. Лишали тільки для звіту перед цензорами титульні сторінки, які складали у зошити по 100 сторінок. Такого зошита Леонід Череватенко знайшов у «Радянському письменнику» і через 40 (!) років передав мені для майбутнього оприлюднення. Що і роблю за кожної слушної нагоди, нагадуючи про дар передбачення Леоніда Васильовича.

Був старший від мене, та лише на кілька місяців. І кожного його «ювілею» (60, 70 років), а отже – перед відповідною своєю датою, я питав: «Ну, як воно?» З властивою йому жартівливою багатозначністю він відповідав: «Не страшно!». Бо знав, що друзі ніколи не покинуть, у власних же незрадливих почуваннях був певний. Не пам’ятаю і жодних його скарг… Тож з роками ніби й не старів, лишаючись для багатьох тим самим сталим центром, а власне – серцем тяжіння, якому довіряли, на який сподівалися.

Не мав міцного здоров’я, але пощастило з вірними друзями. З Людмилою Забарило, яка доглядала його до останнього дня і нині дбає про вшанування пам’яті, з Валерією Богуславською, дослідницею його величезного архіву, за участі якої і чиїми стараннями видано чотири поетичні книжки Череватенка: «Закляте залізо» (2012), «Зворотній час, зворотний зв’язок» (2015), «Влучність» (2017) і, сподіваємося, не остання – «Страхаюсь – і роблю таки!» (2018). Подвижництво? Напевно. Таким був і сам Леонід Васильович.

Мої особисті стосунки з ним завжди мали дружній, а в чомусь і старосвітський характер. Називали один одного по імені-батькові, але не у множині, а на «ти» – чи коли працювали у Департаменті кіно, зустрічалися на переглядах фільмів, творчих вечорах, ювілеях, чи в мене вдома або у нього, в Бучі. А співбесідник він був надзвичайний. Бо належав до еліти докомп’ютерної ери, коли всі притомні люди читали книжки. Усе, що народжувалося у свідомості, він мав незупинну потребу висловити, але – не задля перевірки на комусь власних суджень. Швидше навпаки, встигнути оприлюднити свої відкриття і здогадки, бо в черзі за ними тиснули нові. Подібний дар мали хіба що незабутні Михайло Брайчевський та Ярослав Ісаєвич, Сергій Кримський, Микола Шудря, Дмитро Гродзинський, Сергій Білокінь; з нині живущих, дай Боже віку – Микола Сядристий. Незалежно від кількості зацікавлених слухачів (було б уміння слухати і розуміти), Леонід цілими годинами міг дарувати їм, а переважно кожному окремо свої  неповторні монологи. У цьому було і дещо артистичне, кіношне (таки був сценаристом). Сказавши щось особливо несподіване й цікаве, підносив голову, трохи відхилившись від слухача, і з легкою усмішкою милувався справленим враженням. Ви захоплено сприймали, а він лише іноді зупинявся, кажучи: «Слухай, поки я живий!..». Ця заувага стає зрозумілою нині, коли прожиті без нього роки змушують глибоко усвідомити втрату.

Ніколи не заздрив, тільки пишався успіхами інших. Удавана заклопотаність була йому чужою. Завжди зайнятий, але не відкладав нічого, навіть другорядного. Одразу хапав рукопис, книжку чи сценарій, читав і неймовірно швидко робив той висновок, з яким не посперечаєшся.

Його безкомпромісність до зла можна назвати біблійною. Лагідний і делікатний у стосунках, навіть сором’язливий від природи, не терпів неправди, а надто – свідомої. Характеристики нерідко надавав просто вбивчі: від «переконливий нездара», «пристрасний брехун», «лукавий святенник» до «україножер» і аж так – «смершовець»… Цей максималізм відобразився й у віршах – сумних і веселих, часом парадоксальних, дотепних і навіть уїдливих. Спочатку не публікував, мабуть, вважаючи їх надто інтимними, особистісними. І тільки тепер цей інтелектуальний скарб, нарешті, став доступним завдяки тим же Валерії Богуславській і Людмилі Забарило.

…Разом з батьком Леонід збудував у Бучі скромний двоповерховий будинок; тамтешнє майно складається сьогодні лише з неперевершеної бібліотеки, яку він збирав на власний смак усе свідоме життя. Чи бути там його меморіальному музею, залежить не тільки від місцевої влади, а й від кожного з нас… Остання, вже згадана його посмертна збірка закінчується рядками:

Треба тільки мати силу,
Щоб не поступитись тілу.
(Вірш «Висновок»)

Не поступився, і сьогодні будить нашу пам’ять і нашу совість. Зробимо ж власний висновок: не поступаймося!

Кому і чим заважали Лукаш і Череватенко? Чиновникам і нездарам – вульгаризувати класику, «причісувати» її на радянський зразок, підміняти живе слово зрозумілою цензорам банальністю, а загальнолюдські й національні проблеми – натяками на провідну роль пролетарів. Заважали прилученням кращої іншомовної літератури до нашого культурного процесу, нагадуванням про належне місце України у світі. Заважали українофобам і просто боягузам непокірною вдачею митців, а головне – власною гідністю. Тобто особистою рисою, якої навіть за наявності свободи слова так бракує сьогодні. І не тільки її. Що не кажіть, а відстань у часі таки відчутна: якщо Лукашеві твори, попри все, виходили тисячними накладами, то у 2013-му, на презентації книжки про нього самого, примірників не вистачило навіть на присутніх.

Говоримо про Лукаша, при всіх його дивацтвах і незручностях, як людину досконалих якостей, недосяжних (чи непотрібних) для байдужого міщанина. У споминах про Леоніда Череватенка відчутний ностальгічний смак туги за тим справжнім, що й донині привертає захопливу увагу на сірому тлі буденності.

Микола Лукаш (як і Олег Ольжич) став легендою ХХ століття, одним з героїв Опору, які безкорисливо принесли свої дари на вівтар Волі. Їхні переконання не були «ситуативними», як за епохи постмодернізму, яка, на превеликий жаль, ще запізніло триває у наших мистецтвах, літературі, взагалі у багатьох сферах життя. Щира, самостійна, непристосовницька позиція інакодумців, що захищали традиційні цінності, сприймається нині як неоціненний урок минулого, без якого не буває майбутнього.

До цієї славетної когорти належить і незабутній Леонід Череватенко, чий чуйний зір знавця мистецтв, чиє яскраве поетичне обдарування будять нашу пам’ять і нашу совість.