Теплий осінній день. На столичній вулиці Терещенківській гамірно, біля музею Ханенків зібралося багато школярів. У дітей іскряться очі, вони щось жваво обговорюють. «Мабуть, обов’язкова шкільна екскурсія до музею», – подумалося.  В шкільні роки такі екскурсії набридали. Раділа одному, що раніше в такі дні можна було раніше потрапити додому. А ці діти на вигляд не стомлені –  навпаки: захоплено діляться враженнями, показують одне одному фото на своїх смартфонах.

Вже й мені цікаво, що викликало у дітей таку хвилю емоцій. Тож вирішила і собі завітати до музею –  за натхненням і новими враженнями.

Найперше цікавлюся у жінки, яка продає книжки, репродукції картин та сувеніри – що за експозицію оце відвідували школярики.

Вона, усміхаючись, показує на книжку у вітрині:

– Тут репродукції картин Костянтина Калиновича. Він відомий у Європі. А зараз в музеї його експозиція «Тіні зимового саду». Піди, не пожалкуєш.

Отак не встигла оговтатися, а вже тримала в руках білет.

«Тіні зимового саду» розташувалися у невеликій музейній залі. Перше, що впало в око, – дерев’яний стіл при вході, а на ньому книга відгуків. Гортаю сторінки, помережані рукописними враженнями італійською, французькою, німецькою, англійською. Жодного відгуку українською!

Лине приємна різдвяна музика, картини диво-віконцями на помаранчевих стінах… Дух свята, який відчуваєш навіть диханням. Здається, виставкова зала наповнена казкою, якось непомітно помаранчеве тло розчиняється і ти опиняєшся напередодні Святвечора десь у фінському чи норвезькому передмісті. Згодом довідалася, що Калиновичу подобаються країни Скандинавії, їхню атмосферу він переносить на полотна. Зима – улюблена пора року художника. Зимові пейзажі надихають його на роздуми про вічне: плинність часу, протиборство життя і смерті. Події на картинах розгортаються в засніжений день або серед заметілі. Дуже часто на його полотнах з’являється циферблат годинника, як символ механічності світу.

«Передчуття зими». Картина якнайкраще ілюструє мить: між пізньою осінню і зимою, між минулим і майбутнім, життям та смертю.

Передчуття зими. Змішана техніка. 2011

Полотно «Колесо часу ІІІ» зачаровує своєю магічністю. Зображений сюжет простий: на старому човні сидять чоловік, жінка, біля них кіт. Вони дивляться в далечінь. Зима як алегорія старості, а човен – наче символ стагнації життя. Кіт частий гість на полотнах майстра. За грецькою міфологією, провідничий сонця. Можливо, для цієї старенької пари він єдина втіха? Ця картина промінить тепло, сподівання на те, що прийде весна, прокинеться природа, човен попливе річкою, – життя завирує з новою силою.

Колесо часу. Гуаш. Акварель. 2015

Роботи Калиновича дуже схожі на ілюстрації до «Різдвяної пісні» Діккенса: зимові пейзажі, святкова метушня людей, головні і другорядні герої… Історія, що змушує замислитися про сенс життя.

«Остання зима» зачаровує своєю силою: чоловік в капелюсі з величезним коміром-ковзанкою, де розважаються люди. Повз пролітають ворони: біла і чорна. Теплий погляд молодика, спрямований на людей, смиренний і спокійний, гостро контрастує з холодом льоду. В цьому погляді все: і мудрість віків, і покірність долі.

Остання зима. Змішана техніка. 2007

«Ліза з Кішкою», – ще одна картина від якої не можна відірватися поглядом. Маленька дівчинка ошатно вдягнена, але засмучена, в руці тримає паперового журавлика на паличці, біля неї віддано ступає чорна кішка. Мені здалося, що ця беззахисна дитина почувається покинутою. Але диво: і дівчинка, і кішка на ковзанах. Побік – відданий пухнастий товариш, Ліза не самотня, їй нічого боятися.

Ліза з Кішкою. Гуаш. 2017

І середа, і робочий тиждень в розпалі, а відвідувачів на виставці – велелюддя! Студенти, певне, майбутні мистецтвознавці, бурхливо обговорюють техніку малювання, фотографують. Намагаючись заглибитись у світ, зображений на полотнах, так захопилася роботами Калиновича, що не помітила, як підійшла до дерев’яних дверей. «Ну, ось і все, зимова казка закінчена», – з сумом промайнуло в голові. Але двері відчинились, і з них вийшла немолода пара.

– Скажіть, а там часом не продовження виставки «Тіні зимового саду»?

– Так, там гравюра, – відповіла жінка.

Подякувавши, ступаю до зали. Справді ювелірна робота: уявіть, розмір картини приблизно 14×10, а там – ціла історія з повноцінним сюжетом, кульмінацією та розв’язкою. В цій залі людей, як маку: намагаються сфотографувати, діляться враженнями.

Кожен бачить своє: нещадність життя, тонку межу між минулим і майбутнім, самотність, розчарування. Люди намагаються віднайти символи і прочитати думки майстра.

До речі, в музеї Ханенків фотографувати офіційно дозволено. Тільки без спалаху та звуку.

Якщо любите казки і Новорічних свят чекаєте нетерплячіше за власний день народження, завітайте у столичне середмістя, на вулицю Терещенківську. Виставка діятиме до 22 жовтня.