Німий діалог двох Мікеланджело, геніальних митців та унікальних, епохальних постатей, за плечима яких неоціненний багаж естетичних, назавжди вкорінених в історію витворів, справді зворушує. Митці розділені століттями, обʼєднані іменем та художнім даром, розірвали матерію, переломили часові рамки, аби, усупереч уявленням про закони Всесвіту, зустрітися віч-на-віч.

«Погляд Мікеланджело», останній фільм класика італійського кіно Мікеланджело Антоніоні, не говорить вустами героїв. Натомість він промовляє витонченими образами. Проте їх, на жаль, не кожен може розкодувати, ба навіть помітити.

Заглянувши у мої нотатки, до мене звернувся молодший знайомець: «Ти справді бачиш усе це в тому відео? Воно ж таке нудне». І аж нахмурився, оцінюючи критичним поглядом прокоментовані записи. Потім знизав плечима, виловив із кишені телефона й сунув мені перед очі. «Поглянь краще на цю смішнявку!». Це було 5-секундне відео про кумедне цуценя, що змонтував штучний інтелект.

Схоже, кожне нове покоління деградує по-своєму. Жорстоко, навіть образливо, але реальність – не солодкий десерт. Вона люта, безжальна. І нині вона нависає над нами задушливим тягарем, що має назву «кліпова культура».

Сьогодні світом керують соціальні мережі. Вони визначають для користувачів спосіб спілкування, задають тренди, розпоряджаються контентом, який споживаємо, дозують інформацію. Ці ж платформи привчають до «кліпового мислення». Бомбардуючи людський мозок величезними порціями легкодоступного дофаміну. Картинки зазвичай з мінімальним смисловим навантаженням мерехтять перед очима швидше, ніж ми встигаємо кліпнути. Через це погіршується довготривала памʼять, зникає потреба, отже і вміння аналізувати, міркувати. Глибокі за смислом, естетично змістовні кадри вже викликають нудьгу. Погляд більше не вловлює символізм розташування камери, не помічає специфіку освітлення, мʼякість тіней, перелив кольорів. Очі, засліплені яскравим, викличним і штучним, вже не бачать справжнього, не розрізняють тонких натяків.

Підтексти зникають. Секунд замало для того, щоб їх розшифрувати. Мозок, уже привчений до роботи на швидкість, а не на якість, ігнорує алегорії, відкидає саму лише думку про асоціації. Значуще все, що буквальне, що не треба усвідомлювати. Тому для «дофамінових кліпоманів» цей фільм – «ні про що»: діалог між скульптором й кінорежисером видається «безслівною однобокою карикатурою, де один-єдиний герой витріщається на каміння».

Сучасна музика, часто примітивна й повторювана, галаслива, позбавлена сенсів, тримає вуха слухача на повідку вузьких частот, обмежених ритмів, куцих мелодій. Людина перестає чути шепіт епох, ледь вловимі зітхання і мову мистецьких витворів великих майстрів.

А наші руки. Як часто вони тримають щось окрім ґаджетів? Щоб виконати домашні завдання, нинішні шкільнята частіше послуговуються клавіатурою, а не ручками та зошитами. Усе менше часу тратимо на те, щоб наші пучки зчитували невидиму для інших органів чуття інформацію. Телефони приросли до долонь, вони тепер наші очі, вуха, наші рецептори, а часто й сірі клітини мозку.

Абсурд? Так, але, на жаль, реалістичний, навіть життєвий.

Погляд Мікеланджело Антоніоні неспішно ковзає скульптурами, зупиняється на деталях, шукає приховані сенси, а головне знаходить спільну мову зі своїм легендарним тезком Мікеланджело Буонарроті. Усе тут промовисте. Кожен вигин мармурового вбрання його Мойсея, кожна рисочка обличчя, кожне пасмо бороди, кожна жилка на руках, навіть ледь вловимі звуки храмового відлуння. І великий режисер уважно прислухається, придивляється, ловить ту мову доторками. Його рецептори закарбовують німе, але таке красномовне спілкування з Вічністю.