Направити до Києва чотири бригади медичних працівників з Рівного та три зі Здолбунівського, Корецького та Острозького районів. Таке рішення у розпал Революції Гідності ухвалили на позачерговій сесії депутати Рівненської облради. До столиці виїхало сім швидких, укомплектованих усім необхідним. У сформованих бригадах – лікарі, фельдшери, загалом понад двадцять медичних працівників. Серед них був і фельдшер з Рівного Віктор Тобяш. Мій тато.

«Це ж не те, що сказали під дулом: «Їдь!», – так тоді він пояснював глядачам телеканалу «Рівне 1». – Їду, бо треба їхати, треба щось робити, треба допомагати людям. Розумієте, там теж медичним працівникам дуже важко, бо дуже багато людей». Той телесюжет журналісти назвали за фактом: «Лікарі-добровольці із Рівненщини вирушили до Києва».

У нього покликання цілителя і серце патріота. Мій тато нині в однострої та бронежилеті. Військовий лікар. На сході України. Поєднав свої високі фахові здібності та щиру відданість ідеалам Революції Гідності. І свято береже пам’ять про ті дні, коли Майдан був жертовним вогнем у серці України, який освітлював нам європейський вибір.

Зателефонувавши йому, попросила поділитися спогадами про ті героїчні, трагічні, але й вирішальні для долі країни події. Батько був здивований, давно не розмовляв на цю тему. Одразу згадав перші тижні Революції Гідності. Зітхнув: «На жаль, багато з тих, з ким тоді встиг познайомитися, загинули».

Розповів про той день, коли поїхав до Києва. Прийшовши зранку на чергування, навіть не здогадувався, що вечерятиме вже не вдома. Десь ополудні до них у відділення зателефонували колеги з Києва, просили невідкладної підмоги – столиці бракувало медичних працівників. Головний лікар зайшов до них у кімнату відпочинку – тато якраз тоді повернувся з чергового виклику. Запитав з порога: хто не боїться поїхати до столиці надавати допомогу пораненим? Батько розумів, які можуть бути ризики, але завжди пам’ятав про свій обов’язок. Зголосився першим. По обіді їм поповнили запаси медикаментів, і вони рушили. Довгою важкою дорогою, бо на в’їзді до столиці були небувалі затори. Єдиним індивідуальним захистом на Майдані для медиків стали шоломи, які мітингувальники відбили для них у карателів із сумнозвісного міліцейського підрозділу «Беркут». Евакуюючи постраждалих, медичні працівники покладалися тільки на себе та на допомогу волонтерів. Вивозили поранених в лікарні Києва та Рівного.

Коли запитала, чи пішов би тоді на Майдан, якби знав, що боротьба затягнеться аж так надовго і буде такою кривавою, тато лише на мить замислився.

– Звісно, пішов би, – відповів. – Оглядаюся назад без йоти сумніву: все точно було не даремно. Хоча тоді навіть уявити не міг, що колись буду в армії.

Він щоденно у пеклі. Рятує життя багатьом пораненим бійцям на передовій. Відтоді, з тієї передової на Майдані, ризикує життям заради життя своїх бойових побратимів, оборонців вільної та незалежної України.

Розповідає про Революцію Гідності, а я вловлюю в його голосі печаль і непідробну гордість за українців. Описує ночі, проведені на Майдані, як щось більше, ніж лише фізичні страждання чи почуття обов’язку. Для нього це було невіддільною частиною його лікарської місії. А «Слава Україні!» стало для нього не гаслом, а повітрям для вільного дихання.

Зізнався: дні трагічної героїки Небесної Сотні ніколи не забуде. А ще як люди на Майдані співали Гімн – це було справжнє поєднання душ і віри в перемогу.

– А знав когось із Героїв Небесної Сотні?

– На Майдані майже всі знали одне одного в обличчя, але перед очима стоїть усміхнений Роман Сеник Отримав важке вогнепальне поранення в плече і загинув. Хороший був чоловік…

Тепер і я розумію: там, у «Медичній самообороні» тато ніколи не почувався у безпеці: ті, хто цинічно розстрілював Майдан, не зважали на спецодяг працівників швидкої допомоги та знаки червоного хреста. Татів білий халат ставав кривавим – такі були страшні реалії. Він неохоче розповідав про смерті та важкі поранення, які бачив. І я теж розумію чому.

– Сонце, якби не було Майдану – не було б України.