Її називають «кризою двадцятирічних». Чи «ранньою екзистенційною тривогою». І вважають періодом, «коли нічого не зрозуміло».

В наукових дослідженнях описують як «quarter-life crisis» – період невизначеності, тривоги, тиску через необхідність приймати життєво важливі рішення. Не маючи чітких симптомів, він, утім, розпізнається без надмірної пильності –  через нав’язливу потребу порівнювати себе з іншими, страх зробити неправильний вибір і невизначеність щодо майбутнього.

Це добре ілюструє досвід 20-річної Аліни з Києва. Після вступу до вишу на омріяну спеціальність, вона вирішила паралельно працювати, щоб забезпечити себе фінансово і не бути залежною від батьків. Згодом навчання перестало приносити задоволення, а робота – відчуття розвитку.

«Здається, що всі вже кудись рухаються, а я просто намагаюсь не відстати. Чим більше стараюся, тим більше відчуття, що роблю щось не те», – розповідає дівчина.

За її словами, найбільше гнітить не реальність, а постійне відчуття: часу на помилку вже немає. Аліна зізнається, що ще кілька років тому уявляла своє життя інакшим: до 27 років – стабільна робота, кар’єрне зростання, фінансова незалежність. А тепер ці очікування перетворилися на джерело тривоги: «Дуже боюся не встигнути. Здається, якщо до цього віку нічого не досягну, то далі вже буде пізно. Всі навколо щось будують, досягають, подорожують, а я вже не впевнена, що зможу так само».

Молоді люди ще зі школи заганяють себе у часові рамки встигнути сягнути вершин одним махом і вже завтра.

Популярне твердження, що це суто українське явище – омана: цей стан відомий молоді і в інших країнах. Різниця лишень у тому, як вони цю кризу проживають. В Україні вона гостріша, болісніша.

Однією з головних причин є контекст, у якому формується покоління. Війна, економічна нестабільність, відсутність можливості прогнозувати майбутнє змушують швидше виходити у «доросле життя». В інших країнах цей перехід поступовий, в Україні – різкий.

Перехід від підліткового віку до дорослості вважається одним із найскладніших етапів розвитку, позаяк супроводжується пошуком ідентичності та життєвих орієнтирів. Українська молодь у свої двадцять років вже мислить про безпеку, гроші, стабільність. Раніше постає перед відповідальністю, до якої внутрішньо ще не готова. Така невідповідність між очікуваннями реальності та внутрішнім ресурсом провокує напругу та кризу.

Ще один фактор – очікування швидкої визначеності. Роботодавці вже чекають від двацятилітніх чіткої відповіді: хто вони, чим займаються, куди рухається далі. Формально, право на помилку є, але фактично сприймається за розкіш. Змінити напрям – втратити час. Спробувати кілька варіантів – означає «не визначитись». У таких умовах будь-яке рішення набуває надмірної значущості. А замість розвитку з’являється страх зробити не той вибір і залишитися позаду.

Серед ключових причин цієї кризи науковці називають соціальний тиск, тривожність, відсутність чітких життєвих орієнтирів. На відміну від європейських країн, де молодь має більше можливостей фінансової підтримки або поступового входження в професію, в Україні питання грошей стає ключовим, щойно юнакові чи юнці виповнюється 18 років. І робота за цих умов – це вже не про самореалізацію, а про фінансову стабільність. Логіка вибору міняється із «що мені цікаво» на «що дозволить вижити». Відтак звужується простір для пошуку себе. А криза, яка могла би бути періодом дослідження, перетворюється на стан постійного стресу та напруження.

Соціальні мережі «підкидають дрова у вогонь», створюють ілюзію «успішного успіху». Як зазначають психологічні огляди, постійне перебування у цифровому середовищі підсилює тривожність через культуру порівняння та нереалістичні стандарти. Це створює викривлену картину реальності. Людина порівнює свій внутрішній хаос з чужою зовнішньою впорядкованістю, чим закономірно програє. Саме тому молодь сприймає власну невизначеністю як особисту поразку в цих перегонах.

Сентенції про відсутність «кризи двадцятилітніх» у європейських країнах – це теж радше міф, ніж реальність. Вона є, але має іншу форму. У них більше часу для пошуку себе. Перерви в навчанні, зміна спеціальності або кілька кар’єрних спроб не сприймаються як провал. Для них це частина нормального сценарію. І, звісно ж, менший тиск. Відсутність жорсткого реченця (дедлайну), до якого потрібно «стати кимось». Та й більша стабільність дозволяє проживати кризу без постійного страху за виживання. Тому цей складний період розтягується у часі, втрачає драматичність.

…Зовні – відповідальність, робота, серйозні рішення. Внутрішньо – все та ж невизначеність, сумніви, пошук. «Кризу двадцятилітніх» намагаються пояснити «слабкістю», «розгубленістю покоління», але такий підхід ігнорує контекст. А він про те, що на наше покоління накладається багато факторів: економічних, соціальних, інформаційних. Та й психологічних – війна ж не десь.