Для мене він навіки бринітиме зболеним голосом бородінського Князя Ігоря.

Знамення Божого погрозу
І радість бойової слави,
Мої прославлені бої,
Моєї слави болісний кінець…

Й ота хвиля одчаю, та могуть закованого буй-тура. Та молитовна спокута грішника, прозрілого від окаянної сліпоти, від молодецької жадоби легкої ратної фортуни.

О, дайте, дайте мені волю,
Свою ганьбу зумію змити я,
Врятую честь мою і славу,
Врятую Русь від ворогів!

Роман Майборода у цьому місці сотрясав небеса, це була та висота, що забиває дих, те furioso, яке в душах слухацьких «горами хвилю підійма».

Я слухав його спів у концертах: пісні батька Георгія і дядька Платона з його розлогого оксамитового голосу дихали чистим дихом полтавських криниць, одвівали пахіллям глобинських садів і лоскотали груди леготом половілого житнього лану.

Син великого композитора, він довів світові цілковите глупство сентенції про те, що природа відпочиває на дітях.

Справдешній Народний артист України Роман Майборода.
Таким залишиться у нашій пам’яті.

Полинув Піснею туди, де «життя безконечне»… У 75 земних літ.

Я до тебе, матусю, у пісні іду,
Бачу в ній я тебе ще таку молоду…

Він так ніжно лоскотав слухацькі серця співом цієї пісні.

А мені все тужить богатирською тугою його бранний Ігор:

Ой, тяжко, тяжко як!
Тяжко відчути безсилля все своє!

ПОМ’ЯНІМО…