Поза всяким сумнівом, Микола Шудря належить до лицарів духу, пам’ять про яких не зітреться, не зникне, попри будь-які політичні й навіть глобальні геологічні зміни…

«Чи не найглибшої шани і слави Шудря зажив своїм пошуково-дослідницьким подвижництвом, – писав у книжці до його 70-річчя Борис Олійник. – Саме завдяки йому поновлено і віднайдено вирвані опричниками сторінки творчості Георгія Нарбута, Леся Курбаса, Олександра Довженка, Івана Кавалерідзе, Євгена Маланюка, Василя Симоненка, Григора Тютюнника та ще й іще багатьох світочів нашої культури й науки… А ще ж він – повістяр, романіст і – поет». Додам: і кіносценарист, ще й видатний, як і в усіх інших виявах творчості.

Познайомилися ми на «Укркінохроніці». У 1971 році, відбувши строкову службу в радянській армії, я не повернувся до газетярства, звідки був покликаний «до лав» одразу після «Празької весни». Мене запросили на Українську студію хронікально-документальних фільмів, ту ж таки «Укркінохроніку». Ще б пак! Політичну перевірку в армії пройшов, мову знає… Охоче погодився, бо вже мав на студії давніх приятелів, зокрема – незабутнього Анатолія Крахмального, товариша «самого» Віктора Некрасова. Не зі сталінградських окопів, але з київських компаній. Знав також інших режисерів та редакторів… Та не всі сподівання кіноначальства виправдав, про що – далі.

Наступного 1972 року почався «генеральний погром» української інтелігенції, спрямований проти Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Миколи Лукаша, Івана Білика і сотень інших патріотів України. Та разом з тим це був рік перед’ювілейний: готувалися до 250-ліття від народження Григорія Сковороди. Про цю видатну особистість на «Укркінохроніці» знімали фільм, також не обділений пильною увагою таємних рецензентів, «кінознавців у цивільному» та звичайних шептунів і донощиків. Редактором фільму було призначено автора цих рядків. Над фільмом про працювали особистості, різні за своєю вдачею, тобто природою і темпераментом. Неповторні чесноти кожного сприяли досягненню загальної мети. Сценарист Володя Костенко відзначався дещо замкненим характером, та якщо вже висловлювався, з ним важко було не погодитися. Оператор Сашко Коваль – іронічний, любив розповідати власні анекдоти, вигадував прізвиська студійним колегам. Скажімо, кіногрупу режисера Леоніда Букіна називав «букіністами», отже – «книголюбами». Для очільника студії Віктора Шкуріна у нього було псевдо «Кожин», а звідси – «директор-дерматолог» та інше подібне. Співавтор сценарію Микола Шудря підхоплював ці абсурдні дотепи ще й озвучував фонограму передом назад, і то нагадувало якусь нечувану первісну мову… Такі зухвалі жарти виникали, певно, у передчутті небезпеки, що вже тоді нависала над фільмом. Тим більше, що функціонери кіно по-своєму реагували на пересмішників, не граючи словами: позаочі звучало – «бешкетники», «пронози», навіть «змовники». Ролан Сергієнко як режисер прагнув згуртувати нашу різнобарвну компанію, та головним об’єднавчим фактором було усвідомлення рідкісної нагоди створити фільм, гідний пам’яті Григорія Сковороди.

А душею нашого гурту був саме Микола Шудря. Студію «Укркінохроніка» відвідував мало не щодня. Серед тамтешніх завсідників і місцевого творчого персоналу вирізнявся цілковитим небажанням справляти загальноприйнятне враження, що промовисто підтверджували, зокрема, його зовнішність і поведінка, притаманні справжньому інтелектуалу тих часів. Немодний лантухоподібний одяг, прості окуляри та величезний, завжди напханий паперами портфеляка на замку з перетяжкою і вся його дещо вайлувата, але упевнена професорська постава викликали цікавість, бажання погомоніти про різне, переважно – літературу, мистецтво, українську історію. Микола охоче підтримував розмову, відгукуючись на теми, що вважалися тоді якщо не забороненими, то принаймні небажаними. Нагадаю: «на носі» був 1972 рік. Невдовзі заарештували режисера цієї студії Гелія Снегірьова – через дружбу з дисидентами, зокрема з Віктором Некрасовим, якого не чіпали, бо ж, як не як, лауреат Державної премії СРСР.

Здавалося б, можна було спокійно зробити звичайне, «прохідне» кіно за біографією великого філософа, згідно з оцінками його життя і творчості, викладеними в офіційних дослідженнях і підручниках. Та автори фільму розуміли, що мають неповторну можливість показати Григорія Сковороду в контексті Українського Відродження як предтечу Івана Котляревського і Тараса Шевченка. Тексти Сковороди озвучувалися сучасною українською мовою. Таким чином зберегли дух, а не тільки «букву» творів Григорія Савича. Не забуваймо, що цей письменник, філософ і просвітник був сучасником останньої Січі Запорозької і її кошового Петра Калнишевського! У фільмі, документальному за жанром, це показано справді художніми засобами. Зафільмували навіть гранітний нагробок славного кошового отамана, що прожив 113 років і помер у засланні на Соловках… Замість офіційного образу просвітника-матеріаліста перед глядачами поставав духовний велетень саме українського народу, який жив і творив за конкретних історичних обставин. Об’єднуючим лейтмотивом або, як тоді казали, прийомом, стали кадри, що зафіксували від початку до завершення усі фази виготовлення пам’ятника Сковороді видатним скульптором і режисером Іваном Кавалерідзе. Все це багатьом здавалося якщо не викличним, то принаймні незвичним.

Ера німого кіно давно минула, тому, за більшовицьким визначенням, «найважливіше з усіх мистецтв» особливо ефективно мало діяти на глядача звуковим «рядом», у нашому випадку – дикторським текстом. А читав його не хто інший, як Іван Миколайчук. Вже на початку цього твору звучало:

«Мудрують: простий народ спить. Хай спить сном міцним, богатирським; та всяк сон – пробудний… Кожен мусить пізнати свій народ і в народі себе… Усе добре на своєму місці і своєю мірою і все красно, що від чистої природи, себто не підроблено, не перемішано та за своїм родом… Духовний світ – таємниця природи кожного народу, як огонь і світло, що невидимо чаяться в кремені… викреши огонь у себе вдома і не будеш ходити по чужих хатах… кланятись і благати: позич-но мені огню… Боже мій, що ми тільки вміємо, що ми можемо! Але при всьому цьому, здається, ніби чогось найбільшого не вистачає».

Вважалося, що так висловлювався сам Сковорода, хоча насправді то був переспів творів великого філософа у вільному тлумаченні фольклориста, письменника і просвітника XIX ст. Олександра Гаждеу. Замість «інтернаціоналізму» і класової боротьби виразно проглядалася ідея самовизначення і незалежного розвитку «не перемішаних» народів. Але внаслідок недогляду чи звичайної тупості «вищих інстанцій» саме це залишилось без уваги. Хоча про всяк випадок ми підготували посилання на УРЕ (Українську радянську енциклопедію), де Олекспандр Гаждеу фігурував цілком позитивно (оспівував дружбу українського і молдавського народів, опублікував українські пісні Сковороди). А сам Григорій Сковорода названий там, уявіть собі, «національною гордістю українського народу»! Тобто, головний редактор УРЕ, «сам» Микола Бажан, дозволив скористатися терміном «нація»! І це – замість «класової боротьби», атеїзму, інтернаціоналізму… Та минулося, бо, як стверджував великий філософ (і Біблія також), минає все. Лишаються тільки наші діяння. Між ними – і фільми…

Тоді на редактора покладалися не лише мовознавчі, коригувальні функції. Якоюсь мірою ця особа відповідала і за «ідейний зміст» редагованого твору. Мабуть, мудрий директор кіностудії Віктор Шкурін не випадково призначив мене редактором цього фільму, здогадуючись, що я не заважатиму творчій групі й усе обійдеться, принаймні, без надмірної уваги вищого керівництва. Так воно і сталося. Не виправдавши сподівань парткому і Центрального Комітету, автори фільму створили щось більше від ювілейного «кінозвіту». А оскільки відповідальні за ідеологію посадовці знали про Сковороду лише зі шкільної програми, то й не здогадувалися, що фільм від самого початку вийшов за офіційні рамки і переробити його вже неможливо… Хоча на деякі поступки довелося піти. Дикторський текст був доповнений згадкою про якийсь лист Лєніна до Бонч-Бруєвіча, де «вождь світового пролетаріату» вимагав пояснити народу, хто такий Сковорода та його «значення». Більшість вказівок пощастило спростувати в ході хоч і тривалої, але однобічної (з уже згаданої причини) полеміки. Натхненником цього дуже непростого процесу був, безперечно, незабутній Микола Шудря. На кожне заперечення від партійних «товаришів» він знаходив переконливі, просто вбивчі аргументи, виявляючи енциклопедичну обізнаність у питаннях, не тільки стосовно особи Григорія Сковороди. Оскільки контраргументів з іншого боку просто не було, праця над фільмом тривала до завершення.

На щастя, на студії все ж таки не знайшлося хворих на ускладнені форми самозакоханої пильності – які б, крім загальних рекомендацій, на підставі власного куцого досвіду конвертували партійну практику у дріб’язкові за­уваження. Що ж до «інстанцій», то від них відчепилися згадкою про Лєніна і «Великоросію».

Допомогли ще й економічні обставини. У разі «закриття» фільму студія зазнала б значних збитків, бо витрачені кошти просто нікуди було «списати».

Далі цей фільм під титлом «Відкрий себе» (перша назва – «Філософ») пережив драматичні події. Спочатку адміністрація студії, за вказівкою «згори» і за мовчазної згоди ювілейної Комісії, змушена була покласти цей кінотвір «на по­лицю», що на кіножаргоні означало: фільм існує, але до особливого дозволу його не побачить глядач. І він таки пролежав «там» близько двадцяти років.

«Відкрий себе», вже без жодних дозволів, знайшов свого глядача напередодні Української Незалежності, ще й одержав найвищу мистецьку нагороду – Шев­ченківську премію. То було гідне пошанування творчої праці кіногрупи; Володя Костенко не дожив до цього тріумфу.

Минуло ще 30 років. Микола Шудря, Олександр Коваль, Ролан Сергієнко – вже теж у позасвітах.

А їхній твір живе. І наснажуватиме живих.