Історичні періоди, які випадали на межі століть, зазвичай приносили великі зміни. Для нас вони стали знаменними, доленосними: розмах національного відродження, відновлення української державності, розбудова незалежної демократичної держави… Такі зрушення потребують концентрації зусиль кожного члена суспільства, взаєморозуміння, узгодження, спрямування цих зусиль в одне русло. А ще впевненості, віри у свої сили і свою правоту. На жаль, у нас із цим далеко не все гаразд. Будь-який задум, що є очевидним поступальним кроком, відразу ж наштовхується на наш-таки скептицизм: «Та нічого з цього не вийде, з нашим народом цього не зробиш…». – «А чого це з нашим народом не вийде?». – «Бо ми такі… А хіба ні?».

«Все це так, тільки трішечки не так», – сказав би на те тямковитий герой комедії Григорія Квітки-Основ’яненка. Принаймні точно не завжди було так. Епоху Козаччини вписано в історію як добу згуртованості нашого народу, високих його моральних чеснот: гідності, благородства, лицарства… Для прикладу, тоді дорікали козацькому полководцеві Іванові Богуну: «Пане полковнику, а чи варто бути завжди таким прямим і непоступливим? Може, колись варто і поклонитись…» А Богун відповідав: «Ми, козаки, скидаємо шапку лише перед Богом, і то коли захочемо». Відтоді багато чого змінилося. І в наших поглядах на світ, і в нашій поведінці.

1990 рік. Виходимо із синьо-жовтим прапором на багатолюдний майдан Хмельницького, заводимо розмови з людьми, пояснюючи, що наш прапор саме такий, синьо-жовтий, а не червоно-синій і не червоний. Зупиняється і вступає у суперечку немолода жінка. Ми її переконуємо: «Ще коли була Грюнвальдська битва, наші предки брали у ній участь і тоді йшли у бій під жовто-блакитним прапором. А подивіться на картину Рєпіна «Запоріжці пишуть лист турецькому султану»… – «А я, рішуче одрубує жінка, – родилася під червоним прапором і під ним хочу померти».

Її одяг, її хода, її руки та обличчя однозначно свідчили, що «під червоним прапором» вона, крім важкої праці, нічого більше й не бачила.

1998 рік. Випроводжаємо в армію племінника. Молоді пішли танцювати, а ми, старші, завели мову про політику. Підійшла старенька і майже з ходу: «А всьоромно нас Росія завоює!». – «Тітко Ніно, – став заперечувати, – та якщо вона піде на нас війною, то ось Микола, Степан і я візьмемо зброю і відженемо їх…». – «О, то ти шо, Кузьма, будеш стріляти в братів?» – звела вражено брови старенька колгоспниця.

2010 рік. Наше село при республіканській трасі. На узбіччі постійний гурт земляків: торгують городиною. Зупиняються «фури», шофери купують свіжий харч. Зав’язуються короткі розмови: «Та не голосуйте за Януковича, – радять донбаські «далекобійники». – Він здирав з людей шапки, через його банду ми пізно ввечері боялися вийти на вулицю…». І що ж? Згодом на виборах за нього проголосувало 30% моїх односельців. А 2019-го, у другому турі президентських виборів 60% моїх земляків віддали голоси за Володимира Зеленського.

Кілька років тому працівники Шепетівського музею Миколи Островського горою стали проти перейменування музею і зміни експозиції. Мовляв, яка «Україна в революціях»? Тільки героїчні подвиги чекіста Островського! Тоді ж таки вчителі однієї з Уманських шкіл одностайно протестували проти спроби перейменування школи «У нас в Україні демократія, – говорили вчителі, – і педколектив вимагає, щоб школа продовжувала носити ім’я Юрія Гагаріна». І в Шепетівці, і в Умані доводили майже схожими аргументами: «Це ж наша історія… А хто не хоче знати своє минуле, той не матиме і свого майбутнього…».

Причина такої вибіркової пам’яті до подій, силоміць нав’язаних нам чужинцями, криється у лиховісній меншовартості, вторинності, що вразила багато нашої людності.

Моє навчання у молодших класах випало на післявоєнний час: 1947-1951 роки. В четвер останнім уроком завжди була виховна година. Наша вихователька, окрім картання за успішність, розповідала нам про війну, про перемогу. І неодноразово поверталася до причини поразок у перший рік війни. Виявляється, Гітлер, віроломно напавши на СРСР, майже завиграшки захопив Україну, бо, мовляв, українці зрадили і відкрили німцям фронт. І лише коли окупанти ввійшли в Росію, відчули «силу нашого ратного духу»: російський народ мобілізувався, відігнав загарбників, а згодом визволив і нас, українців. Ми росли слухняні, пригнічені та безконечно вдячні росіянам за наше визволення. Тоді я вирішив: у школі ще перебуду українцем, а після закінчення виїду з села і запишуся «руским». В такий спосіб хотів позбутися ганебного тавра «зрадник».

Виїхавши із села, я, звісно, не уникнув поширеної хвороби «самоїдства». Це коли тобі видається, що все своє українське – погане, всі українці погані, всі невдачі і негаразди через поганих українців… На щастя, я не був позбавлений можливості бачити й аналізувати. Звернув увагу, що українські хлопці проходять військову службу будь-де, але за межами України, натомість в самій Україні, а найбільше в західних областях (Прикарпатський військовий округ), служать вихідці з Росії. Тоді й запитав у старших людей: «А як було до війни із національним складом війська на нашій території?» – «Так само», – відповідали мені.

То виходить, що не українці здалися в полон і відкрили фронт, як розповідала нам вчителька? Відтоді й засумнівався в інформації, яку нам подавали у школі. І крок за кроком почав усвідомлювати, що росіяни на державному рівні всіма засобами радянської пропаганди, систематично і цілеспрямовано оббріхують мій народ. Як наслідок таких спостережень – я відкинув свій намір переписатися з «українця» на «руского».

У мої студентські роки був шквал інформації про злиття націй, про їхнє відмирання. Та я вже не сприймав все на віру, бачив очевидний абсурд чи політичне шарлатанство. Казали ж бо, що компартія створила і забезпечила всі умови для гармонійного і всебічного розвитку націй, зокрема, їхніх національних культур. І на тобі маєш: нації розвиваються, розвиваються, досягають небачених висот у своєму розвитку і раптом… відмирають? Справді, не можна було не бачити того відмирання га тлі гучних декларацій про «небачені висоти у національному розвитку»: тисячі і тисячі українців зрікалися рідної мови, переходили на російську. Я відчував присутність якоїсь велетенської сили, що змушувала людей зрікатися свого єства, зрікатися материнської мови. І все це відбувалося водночас, коли роль російської мови в суспільних процесах просували на перше місце, нарівні з класовою боротьбою, а подекуди й вище. Згадайте вірш обрусілої українки Анни Горенко-Ахматової «Мужество»:

Не трудно под пулями мертвыми лечь,
Не страшно остаться без крова –
Но мы сохраним тебя, русская речь,
Великое русское слово!

І я, студент київського ВНЗ, повсякденно відчував рецидиви наступу отого «вєлікого русского». На моє запитання у магазині канцтоварів: «Покажіть мені отой прямокутній трикутник», продавець вдавав, що мене не чув, і тупав в інший бік прилавка. Я йшов за ним і повторював своє прохання. Нарешті, второпавши, що я хочу, він зверхньо, з докором кидав: «Нє можєш сказать па-чєлавєчєскі». – «Я саме так, – відповідав, – і звернувся до вас».

Звісно, ці побутові прояви тиску прийшлої мови я особливо до уваги не брав. Відчував, що є якась глибинніша, надзвичайна сила, що змушує народ зрікатися своєї рідної мови.

* * *

Натрапив на спогади відомої громадської діячки українців діаспори Любові Дражевської. У 1933 році її, студентку Харківського педінституту, направили практикуватися на залізничний вокзал. Її відвели далеко за приміщення двірця, де на тупиковій колії стояв ешелон, вагони якого заповнювали діти – від немовлят до чотирнадцятиліток. Це були дітки, батьки яких повмирали з голоду. Їсти їм щось там давали, але ешелон теж повільно вимирав. У якийсь із погожих днів практикантка Любов Дражевська, роздобувши десь кольорових олівців, чистого паперу, вивела діток на двір і сказала, що вони можуть малювати, що хочуть. І була вкрай здивована, коли старші написали на своїх аркушах «Хай живе Сталін» і навколо літер намалювали віночки із квітів.

Ні, ці дітки не були мовчазними рабами. Це були нащадки гордих і волелюбних козаків. Але їх повільно вбивали, і вони це бачили. Фізичне знищення не було поголовним, як винищення Пєтром І українців у Батурині. Тут було дещо інше: наші окупанти зі сходу насильно накладали свою національну модель на нашу українську. Тих, хто її не сприймав, знищували. Цим дітям залишили одну-єдину можливість вижити – прийняти чужу національну модель, зробитися схожими на своїх вбивць, повністю підкоритись їм, приховавши чи відкинувши всі свої національні ознаки: мову, звичаї, риси характеру… Їм не дали вибору. Хтось із того ешелону вижив і передав у спадок цей спосіб виживання – вподібнитися до росіян, змішатися з ними, сховатися. Потреба в цьому існувала постійно, бо, за висновком Івана Драча, «Перший урок, який уже стає невід’ємною складовою свідомості українця, полягає в тому, що в Росії ніколи не було, немає і поки що не передбачається іншого інтересу в Україні, ніж винищення до решти, до ноги, до пня української нації».

Нині все ще можна знайти цих нащадків. Ці люди з українськими прізвищами вимагають для російської мови статусу державної, не визнають іншої церкви, крім московської, а сьогодні деякі з них навіть воюють проти України у складі російських найманців.

Доцентка Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля Ірина Магрицька збирала сучасний український фольклор у східних областях України і навела типові його зразки:

Убирала бурячок, а де кращий – у мішок.
Принесла його додому, наварила самогону.
Самогонки наварила, все правління пригласила:
Бригадир і голова, ще й з району було два.
Всі гуляли, випивали, мою ланку вихваляли.

Дослідниця зазначає, що коли візьмемо силу народних пісень з минулого, то важко збагнути, що творив їх той самий народ. Але повернімося до «бурячка». Російська окупаційна влада принесла не тільки нову форму господарювання – колгосп, а й нові відносини між людьми, що не лишали місця нашим докорінним.

Швейцарський юрист Рафаел Лемкін, який ввів поняття «геноцид», дав йому й визначення. Зокрема: «Накладання національної моделі народу-агресора на національну модель поневоленого народу». Спершу я недооцінював згубної дії такого накладання на наших теренах – думалося, що таке можна пережити без особливих труднощів і втрат. Однак, глибше аналізуючи, все більше переконувався, що це – справжній геноцид. Адже ж наших батьків силоміць заганяли у злочинний світ, де крадіжка, брехня і підкуп – норма. Наші матері і бабусі після страхітливих потрясінь (колективізація, Голодомор, репресії) почувалися мало не щасливими, опинившись у цій чужій національній моделі – адже можна жити й вижити…

Але що ж на виході цієї моделі? Цілковита рабська покора, відмова від своїх національних прав і запитів, бо інакше тебе «цапнуть», коли ти кладеш «бурячок у мішок», і присудять термін за «хіщєніє соціалістічєской собствєнності». Або знайдуть в хаті закваску чи жорна і засудять «за запрєщьонноє кустарноє проізводство». Десятки тисячі українців засудили за цими статтями, тисячі загинули, відбуваючи покарання. Годі й казати, що ці люди могли добиватися своїх національних прав чи елементарних людських прав. В такий спосіб народ повільно сходив з історичної арени, ми зникали…

Але окупант не задовольнявся накладанням своєї моделі на українську. Він приписував поневоленому народові деякі свої характерні риси. Таке явище, як здирство і хабарництво в кінці ХVІІ – на початку ХІХ століть, запопадливий до московитів Іван Котляревський в «Енеїді» вже подає як притаманну рису українців:

Ти знаєш, дурень не бере…
А в нас хоч трохи хто тямущий,
Та вміє жить по правді сущій,
То той хоч з батька, а здере.

Вже в наш час колега чинного Президента України комік-орденоносець Кошовий зі сцени «95-го кварталу» розносить по світу те ж саме: «Від прадіда до діда, від діда до батька, від батька до мене передавалася наша національна традиція – алкоголізм». Насправді, ця лихомань не є нашою традицією, і поширював цей наклеп Кошовий не через свою необізнаність, а за гроші. Ретранслював текст, складений хитрим московитом, який іншим разом розповсюджує слова Сталіна про те, що московський народ «является наиболее выдающейся нацией из всех наций, входящих в состав Советского Союза», що він «руководящий народ», і що «у него имеется ясный ум, стойкий характер и терпение». А алкоголізм «наіболєє видающійся старший брат» милостиво віддає нам…

Насильницька заміна нашого традиційного життєвого укладу на чужий з часом відбилась у прислів’ях і приказках, які ввійшли у нашу бутність. Ірина Магрицька наводить приказку, широко знану до 1933 року: «Лучче в латанім, ніж в хапанім». Сьогодні її не почуєш. Натомість чуємо: «Хто хапнув – той в почоті», «Нє помажєшь – нє поєдєш», «Нє пойман – нє вор», «Протів лома нєт прійома», «Що везеш – те й гризеш», «Не вкрадеш – не проживеш», «День колгоспний – ніч моя». А переінакшена приказка «Моя хата скраю, я нічого не знаю», яка стверджує відсторонення і безвідповідальність, набула такого поширення, що її колишній зміст нині мало хто й знає. А він значущий, бо несе в собі геть інший, злободенний смисл: «Моя хата скраю – першим ворога стрічаю».

* * *

До розгадки природи цього сатанинського тиску на весь народ підводили слова професора Гарвардського університету Романа Шпорлюка: «Демографічна катастрофа 1932-33 років буде з українським народом може навіть століття. Знищено біологічний потенціал народу». А на початку 2000-х я прочитав праці Джеймса Ернеста Мейса і Роберта Конквеста.

Ірина Магрицька описує побачене в одному селі: його мешканці звично ходили занедбаним урочищем, куди у 1933 році звозили і прикопували померлих з голоду односельців. Дж. Мейс був глибоко вражений такою неадекватною поведінкою людей, які десятки років витоптують кістки своїх родаків. Вивчивши літературу про Голодомор, він переймається пекучими питаннями: «Чому Україна зі своїми колосальними духовними, культурними, інтелектуальними цінностями і здобутками, зі своєю унікальною і високорозвиненою мовою, з 50-тимільйонним і талановитим народом, зі своїми сировинними ресурсами раптом опинилася на узбіччі історії? Чому так важко йде процес усвідомлення самих себе як державного народу?». І знаходить відповідь: «Мені ясно, що щось трапилось. Щось винятково важливе. Це був геноцид». Діагноз Мейса навдивовижу точний: постгеноцидний стан нації. Страх очевидної смерті, бажання вижити хоча б фізично, позбувшись всього: історії, мови, споконвічних звичаїв, будь-що уподібнитися до вбивць, старатись бути схожими на них і пробувати заховатися поміж ними. Далі він пише: «В умовах масового винищення українського народу такі споконвічні риси його етики як привітність, доброзичливість, ввічливість, чуйність залишились в минулому. Натомість запанували байдужість і жорстокість».

Дж. Мейс очікував, що після оприлюднення цього діагнозу в Україні якщо і не всі, то, принаймні багато спохопляться. Але наштовхнувся на ту ж таки байдужість, про яку писав. Американський історик не приховував досади: «Чому в Україні це питання має хвилювати тільки мене?» І сам для себе придумав мотивацію своїх дій: «Ваші мертві вибрали мене». Він, один із найавторитетніших у світі дослідників Голодомору 1932-33 років, написав про нас: «Постгеноцидне суспільство – це соціум, який був підданий настільки варварській тоталітарній «обробці», причому впродовж життя не одного покоління, що люди, які зазнали таких нещадних випробувань (йдеться, безумовно, не про все суспільство суціль, але про суттєву, значну його частину, і це справді страшно), свідомо чи не свідомо втрачають базові цінності загальнолюдського та національного життя».

Чи відчуваємо нині наслідки Голодомору? На жаль, ледь не на кожному кроці. Найперше – успадкований страх, який вкоренився у свідомості багатьох і паралізує розум. «Та не бійся бути українцем! – дорікаю своєму знайомому. – Ніхто ж сьогодні за це не б’є». – «Сьогодні – нє», – хитро щуриться він.

Лихо з розуму: десятки тисяч земляків моїх все ще обирають владу всіх рівнів, керуючись упевненістю згадуваної мною старої, що «всьоромно нас Росія завоює». Тому й маємо владців не українських, які не розуміють національних інтересів, а нерідко активно сприяють інтересам нашого ворога. Для таких Україна – це територія зиску, збагачення, для них корінний народ – «біомаса». Фактично ми продовжуємо відчувати тяжкі рецидиви російського полону, і росіяни поводяться з нами як з «ізменніками русского государя». Так було під Іловайськом, коли рашисти підло упритул розстрілювали наші війска, які виходили в обумовленому коридорі з котла. Наші хлопці повірили у «слово честі русского офіцера». Тоді ж таки московське попівство пообвішувало вулиці Києва бігбордами, з яких тогочасний настоятель Києво-Печерської лаври Павєл закликав: «Простіть кривдникам своїм». А в Хмельницькому керівники освітою організовували і проводили багатолюдну ходу і мітинг, де закликали учнівську молодь і студентів до миру.

Після масового розстрілу російськими варварами наших добровольців під Іловайськом, боляче сьогодні читати застереження Дж. Мейса, оприлюднені ще 2000 року: «Претензії Росії до України мають глибоке коріння в російській політичній культурі, і не можна виключати можливість, що рано чи пізно Росія вирішить пред’явити свої претензії не тільки на словах. І все це відбувається під гучними гаслами про дружбу двох братніх народів. Зрозуміло, що повірити в таку дружбу може народ з деформованою постгеноцидною психікою».

* * *

Прикладів цієї психічної та ментальної деформації – хоч греблю гати. Навіть у середовищі тих, що вважають себе публічними особами і навіть люблять самоназиватися «духовною елітою». Нехай вони не є явними колаборантами, але їхня позиція нічим особливим не відрізняється од тітончиного «всьромно нас Росія завоює». Посудіть самі.

Данило Яневський, доктор історичних наук: «Українська держава сьогодні – це згнила УРСР, на яку навішали синьо-жовті прапори і тризуби. З цією державою нічого зробити не можна».

Тарас Прохасько, письменник і культуролог, лавреат Національної премії імені Тараса Шевченка: «Я не маю українського Президента, українського уряду, української державності, українського телебачення, української армії, української міліції. Я не бажаю брати участь у т. зв. розбудові т. зв. Української держави».

В’ячеслав Артюх, соціальний філософ: «Ситуація може повернутися так, що на цій державі доведеться поставити хрест».

* * *

То що ж робити нам, тим, хто не має жодного наміру рабськи «ставити хрест», покірно чекати «повертання ситуації», а прагне лицарськи «перемагать і жить»?

Мусимо доконечне позбутися страху, повірити в себе і свій народ, жити, працювати, захищати свій дім і наводити в ньому лад. Прикро, але факт: не лише мій знайомий боїться приходу росіян і стелиться покірною шелюгою, аби уникнути неминучого покарання, – тисячі скуті та спаралізовані цим прищепленим геном страху. Саме на цьому наголошував Євген Сверстюк: «Нині затяжна хвороба знесилює народний організм, ослаблений пасивним очікуванням нових підступів і ударів. Постгеноцидна нація залишається в пасивній обороні, у ній бракує сміливих безкорисливих захисників. Комунізм безвідповідально розтрачував природні ресурси і моральний людський ресурс. Ми стоїмо перед проблемою їх відновлення».

Затяжна хвороба все ж минає, нехай і надто повільно. А час насилає нам та й іншим народам нові виклики. Україна край потребує сміливих безкорисливих захисників. Вони, слава Народу, є, їх побачив і щиро привітав ще мій побратим по табірній неволі Василь Стус:

Та виростають з личаків,
Із шаровар, з курної хати,
Раби зростають до Синів
Своєї України-Матері.

Нині оте знакове виростання мусить особливо плекати наша школа. Але, на превеликий жаль, саме у шкільному національно-патріотичному вихованні маємо страшні завали і великі втрати.

Близька по духу до славного Дж. Мейса головна редактора газети «День» Лариса Івшина пише: «…Потрібні сподвижники… Це частина тієї роботи по відтворенню, оздоровленню, еволюції. Бо постгеноцидність – це не на віки. Вона лікується любов’ю, добром, знанням, терпінням». Вірю, що так і треба лікувати наших родаків із деформованою психікою. Але населення України багатонаціональне. Не тисячі, а мільйони дітей та онуків тих, кого завезли сюди з Росії більшовики, тих, яких зобов’язали нас «бдіть», «прісєкать», «направлять і прєдотвращать» та «кальоним жєлєзом вижігать». Корінний народ України переважно послуговується принципами, сформульованими ще Михайлом Грушевським: Україна може бути рідним домом для людини будь-якої національності, якщо вона любить Україну і працює на її благо. Після відновлення державності 1991 року всім росіянам надали громадянство України, не питаючись, як вони потрапили сюди і що тут робили… Держава гарантувала і забезпечила їм рівність. І багато росіян почали жити за формулою М. Грушевського: працюють на благо України, люблять її і захищають на полі бою від агресора. Але багатьох така рівність не влаштовує – імперія привчила їх до зверхності. І впродовж трьох десятиліть обираємо державних керманичів, які не мурують, а руйнують.

У серпні цього року сотні, якщо не тисячі молодих і дужих сунули піхтура з Кам’янця-Подільського до Почаєва… молитися. І сотні наших поліціянтів, також молодих і дужих, берегли спокій та безпеку тієї багатотисячної ходи прихильників церкви, керівництво якої в Москві благословляє орду рашистських убивць України. Хресною ходою йшли не лише ревні вірні, сунули й ті, хто ментально готовий до нового рабського поневолення. Були там і молодики, які ховаються від призову, але, не доведи Боже якоїсь «Хмельницької народної республіки», покірно візьмуть у руки зброю, щоб стати маріонетками «асвабадітєлєй».

Постгеноцидний синдром – це, можливо, єдине, на що нині реально уповають кремлівські людоморці України.