Андрій Єрмоленко – вчитель хімії, який зумів стати успішним художником. В його арсеналі такі відомі проекти, як Жлоб-арт, серія портретів Тараса Шевченка, нашивки-шеврони для український бійців та багато іншого. У нашому інтерв’ю він відверто висловився про недолугість системи української освіти,  про те, що лише займаючись улюбленою справою можна досягти успіху та про те чому ніколи і нікого не буде вчити малювати.

 – Андрію, Ви навчались на хімічному факультеті, згодом працювали вчителем хімії. Що пам’ятаєте з років учителювання?

– Я був кльовим  учителем хімії, мене любили діти, попри те, що я був таким реальним «фашистом». Перед кожним уроком хімії у мене була п’ятихвилинка. Це була така невеличка контрольна робота, всього 6 варіантів, але ніхто ні в кого списати не міг. Було жорстко, але чесно. У мене були направду дуже «кльові» діти. Ми виграли олімпіаду з хімії, і це було круто. І що цікаво! На олімпіаду я відібрав загалом трієчників. Вони знали хімію,  зате з решти предметів – суцільні трійки…

То була моя фішка, моя гордість. Бо в мене трієчники знали хімію, і виграли олімпіаду! До мене прибігали вчителі нашої школи з «розбірками». «Ти што дєлаєш?! Ти шо не бачиш, що в них по математиці – двійки, а по фізиці – трійки, вони ж вообщє (стукає по столу, а потім по голові…)».

А проблема назагал не в дітях! Проблема у вчителях! У тих вчителях, що стукають по столу і по голові, розповідаючи про дітей. Мені було смішно, коли ті вчителі нервували. Вони кричали, а я посміхався. Бо я був на своїй «хвилі». Бо коли ти любиш свою працю, а головне любиш дітей, то тоді кльово – і тобі, і дітям, і тоді дітей-неуків просто не буває. Я вважаю, вчитель – це одна із найголовніших професій, яка є в суспільстві.

– Ви з таким захопленням розповідаєте про той період Вашого життя! Якщо Вам так подобалося бути вчителем і Ви любите дітей, то чому ж тоді?..

– Бабла було мало. Якби там платили більше, то навіть не подумав би кудись іти. І взагалі я зрозумів, що в школі українській, на жаль, багато лузерів, людей, які зі справжнім вчительством не мають нічого спільного, але йдуть туди, бо більше нема куди подітись. В інститутах, університетах – там кращі, а в школах – лузери.

Одного разу я зрозумів, що не зможу це витримати. Та й гроші були потрібні і потрібна була самореалізація. Я ще після закінчення інституту трохи малював для підзаробітку, і коли зрозумів, що це почало приносити більше грошей, ніж офіційна робота, – кинув роботу і пішов у художники. Можливо, ще туди повернуся, до школи, бо життя, воно ж таке…

– Життя справді мінливе і складне. Часто мусимо робити вибір: працювати де подобається чи там, де більше платять. Що б Ви порадили?

– Вважаю, треба займатись улюбленою справою, яка приноситиме прибуток. Я певен, якшо ви будете чесно, відверто займатися улюбленою справою, і якшо людина від неї кайфуватиме реально, це буде – ТО. От я зараз, коли малюю, не втомлююсь. Якби не хотілося спати, я б день і ніч сидів та малював. Отримую від того масу задоволення. Я певен, що всі люди, які кайфують від своєї справи, врешті стають успішними, і справа їхня починає приносити прибуток. Це 100%! А я бачив інших людей, моїх однокурсників, які після університету пішли на базар торгувати, були такими крутими чуваками, на джипах їздили, бабло мали, а зараз одного з таких батько зарубав сокирою,.. до того набухались. А він, той покійний, талановитий чоловік був, але закинув свою улюблену професію і погнався за грошима. А потім на Караваєвих Дачах вже не продавалося так, як торгували в 90-ті, і все зійшло на пси, і закінчилось так, як закінчилось…

– Ви з родини науковців, тому зрозуміло, що допомогти з хімією було кому. А тяжіння до малювання коли відчули і хто був Вашим вчителем?

– Мене вчила малювати доля (сміється). Ні, ну хто вчив? –  сам учився, з дитинства вчився. Вперше, в три рочки намалював собаку з п’ятьма ногами, за що мені… дали приз в Академії наук. Я туди на конкурс подав малюнок. Згодом у школі обмалював усі зошити, навіть не пам’ятаю уроків математики, бо весь час малював. Ходив на якісь гуртки, вчився потихеньку, але малював завжди. Уже в університеті, на хімфаці, зрозумів, що мені в моєму малярстві не вистачає техніки. В голові крутилося шось малювати, але не вистачало техніки. Пішов до Академії мистецтв, знайшов там вчителя, підійшов до нього, звернувся, попросився і почав до нього ходити, шоб він мене підготував до вступу. Він мене підготував, і потім був здивований, що я передумав вступати.

– Кажуть, що навіть генії не здатні передати свій досвід. А у Вас навчитись малювати можна?

– Навіть зайця можна навчити курити. Малювати ж – ні, не можна, і я не буду нікого вчити, чесно кажу. Техніку можна поставити, навчити певним прийомам, зрозуміти як побудувати перспективу, фізіологію людини, композиції можна навчити, а малювати – це дуже індивідуально.

У мене є товариш, якого я «витягнув». Він «розучився» малювати (там були причини), і зараз він знову малює, повернувся в професію. Я вчу, не те що вчу, я допомагаю деяким людям. Можу дати якусь пораду, але фіг його знає, що з тією порадою? Це, знаєте, треба бути дуже розумним, шоб когось навчити. Це те саме, якби Марія  Примаченко була жива, і я б поїхав до неї вчитися. Бо вона без школи таке «валила», що 5-6 життів треба прожити, шоб зрозуміти як вона це робила.