Мені тоді казали розумні: ти з глузду з’їхала… А цинічні: да какая тєпєрь разніца…

Був спекотний серпень, і туди не було доріг. Але я орендувала маленький рефрижератор і повезла. Бо я бачила різницю. Для мене було важливо, щоб і на тому світі мати була поруч з батьком. На рідній для них обох землі. І лише коли автомобіль ліг пузом на вибоїни посеред ґрунтової дороги на проклятій усіма водіями Миколаївщині, я вперше засумнівалась… Але, коли ми таки дісталися, і коли біля колишньої маминої хати я побачила священника, церковний хор, односельчан із корогвами та маминого сусіда Мішку, який це все організував, (хоча  ми з ним не бачилися цілих 15 років), я зрозуміла, що все зробила правильно…

Режисер фільму «Додому» Наріман Алієв, якому цієї весни я, стоячи разом із французами, півгодини аплодувала на кінофестивалі у Каннах, зняв оцей свій перший повнометражний фільм у 26 років. Кінострічку, яку Україна цілком заслужено номінувала на «Оскара». У свої 17 Алієв уже мав досвід скорботного роуд-муві, коли у автокатастрофі загинув його брат.

… Це не просто дуже красиве та щемне до сліз кіно про те, як кримський татарин Мустафа забирає додому з Києва своїх двох синів. Назим загинув на Донбасі, у Пісках. Алім живий і навчається в університеті. Ахтем Сеітаблаєв у головній ролі неперевершений: це не лише доти найкраща його роль, а й узагалі найкраща чоловіча роль українського кінематографа часів Незалежності. Сеітаблаєв красномовний, коли навіть мовчить, коли п’є «чужу» каву, і коли красномовно її випльовує. Він розриває глядачеві серце, коли рве від розпачу своє. І робить наші душі світлішими, коли несподівано усміхається, запускаючи у небо іграшкового змія… Таке чисте, таке ясне і прекрасне небо, створене Богом, одним на всіх, а люди ділять його відтоді, як існує світ. І тому хтось почувається під тим небом чужаницею.

Ключова сцена у фільмі: сільські хлопці та дівчата купаються у річці, де сріблясті бризки, сонячні зайчики,.. і юні засмаглі тіла так контрастують із тим, як ображають молодшого сина Мустафи. Лише через те, що він чужинець. Зрештою, це гірка правда, що кримські татари були пасинками, навіть тоді, коли Крим був нашим. І,можливо, він би й лишився нашим, якби ми вважали його своїм по-справжньому. Якби їхній Коран, як священна книга сина Мустафи, не була б недбало засунута нами у темну шафу нашої байдужості… Та ми і свою Біблію, зрештою, теж так і не витягли з тої шафи. — Ти можеш дістатися додому лише, коли перепливеш через Сиваш, — радить Мустафі його родич. І це порада для нас. Сиваш, протока, яка відділяє нас від Криму, насправді татарською означає «бруд», «гниль». І вона, ця гниль, дуже яскраво показана у стрічці: корупція, упередженість, бездуховність, байдужість… Фільм, власне, з цього і починається. Із мертвого моря, де самотньо застиг човен…

Зйомки, як і сюжет, гра акторів — непевершені. Це навіть не кіно. Це глибока філософська притча, де звичайна запальничка стає то поминальною свічкою, то зіркою на нічному небі, то світлом у тунелі… Це красива притча про дорогу додому, як дорогу до себе самого, до свого генетичного коріння, до свободи, до спротиву обставинам. Це розповідь про хресний шлях на Голгофу, де батьки і діти міняються ролями. Це універсальна історія про тих, хто одного разу втратив рідну землю, де його Коран лежав на видному місці як святиня, і де звучали його молитви. І разом з тим, це універсальна історія про те, що там, у Всесвіті, насправді є лише один Бог.

— Про що ця молитва?— зацікавлено запитує батька Алім.

— Про Бога, який єдиний, — пояснює той.

І саме оцю молитву повторює вголос син, коли знесилений тягне свою важку ношу. Тягне до отого батькового та дідового Єрусалиму, де піщаний берег Сиваша здається пустелею. І тому його молитва, змішана із риданнями, звучить просто-таки по-біблейськи. Так віками волають до світу не тільки кримські татари, не тільки українці, які п‘ять років у ворожій облозі і чиїх синів убивають під Пісками та Авдіївками… Так волають до світу усі ті, хто, тягнучи свою ношу, таки намагаються дійти до свого Єрусалиму…

Це Глас волаючого у пустелі. Якого почує Бог…