Чому ми гикаємо?

Чарльз Осборн – пацієнт із найдовшим зафіксованим нападом гикавки, через що й потрапив до Книги рекордів Гіннеса. Чоловік безупинно гикав упродовж майже сімдесяти років! Як каже Чарльз, усе почалося після того, як він зважував свиню перед забоєм.

Він змирився з гикавкою, на відміну від його друзів. Одного з них колись так роздратувала Чарльзова гикавка, що той просто вистрілив з дробовика за спиною Чарльза!

– Мене це злякало, але мою гикавку – ні, – зазнався Осборн журналістам.

Гикавка – уривчасті звуки, явище, що виникає при подразненні дихальних або харчових шляхів внаслідок мимовільного скорочення діафрагми. Її може спричинити все, що дратує харчові чи дихальні шляхи. До цього довжелезного переліку, безперечно, входять і зловживання гострою їжею, і швидке її поглинання, і вживання алкоголю чи наркотиків і куріння чи приймання ліків на основі опіатів. А ще гикавку можуть спричинити сильний сміх, жвава розмова, здавлювання чи гоління горла, стреси, тривожність, нестача сну, дефіцит мікроелементів, електролітний дисбаланс і навіть неправильна постава.

Зазвичай гикання минає легко і швидко. Але якщо напади тривають цілими днями, тижнями чи навіть роками, це сигнал про проблеми зі здоров’ям. Тоді гикавка заважає їсти та спати, ви завдаєте нею дискомфорт не тільки собі, а й оточенню, дратуючи всіх навколо. Щороку близько 4000 жителів США потрапляють у лікарню через гикавку.

Врна «нападає» на всіх, але відомо про неї не так багато. За словами доктора Джона Каллена, «те, що не є загрозою здоров’ю, позбавлене належної уваги вчених». В його практиці часто трапляються пацієнти з тяжкими нападами, серед яких є й чотиримісячні ембріони, чию гикавку видно на УЗД.

Щоб позбутися гикавки, лікар Скотт Габбард радить знайти її причину. Запобігти гиканню можна і спробувавши пити воду без газу, обмеживши в раціоні гострі страви та й порції їжі. Якщо відчуваєте сильний приплив емоцій – контролюйте дихання. Людям, що страждають від печії, рекомендують вживати спеціальні ліки.

Та є й методи «лікування», які радше викликають сміх, аніж позбавляють від гикавки. Хтось пробує зупинити гикавку, лякаючи людину, хтось радить їй проковтнути шматок сухого хліба, лід або арахісову олію, розсмоктати дольку лимона. Хтось наполягає потягнути за язик чи натиснути на очі. Один з «нестандартних» методів нібито позбавлення від гикавки відзначили Шнобелівською премією: пальпацію прямої кишки.

«Серіал» мимоволі

– Поняття не маю, звідки вони взялися, – каже британка Клаудія про голоси італійців, які їй увижаються.

За її словами, що вони схожі на мову типової сімейної пари з реклами соусу «Долміо»: емоційні, запальні, крикливі. І з’являються зазвичай у найвідповідальніші моменти в житті Клаудії.

– Вони обоє експресивно відстоюють свою думку. Насправді це зручно. Мені не доводиться переживати, і я можу просто почекати, доки вони закінчать, – ділиться жінка.

Часто суперечки виникають на кухні, під час їди. Головні герої цього уявного «серіалу», зізнається Клаудія, поки що безіменні. Але не бездіяльні: завдяки цим голосам два роки тому жінка наважилася звільнитися з роботи й здійснити свою найзаповітнішу мрію – вийти в море.

Та не всім так «поталанило», як Клаудії. Наприклад, 59-літній британець Джастін порівнює свій мозок з маленьким островом, оточеним безкраїм океаном.

– На острові нічого немає. І не думаю, що будь-коли було, – зізнається Джастін. – Коли я залишаюся наодинці і розслабляюся, у моїй голові ніщо не розмовляє. І це величезне задоволення.

Звісно, у голові Джастіна є думки. Та тільки вони не супроводжуються внутрішнім монологом. Чоловік може з легкістю не думати ані про що цілу годину! Не дивно, що Джастін спить мов немовля.

А ось у голові 44-річної британки Ханни «мешкає» телеведуча Дженні Мюррей. Точніше, її образ зі схожим кумедним голосом та шарфом.

– Мій внутрішній голос, – розповідає Ханна, – це діалог: ніби я постійно беру в себе інтерв’ю. Воно завжди відбувається у студії звукозапису з оксамитовими стінами у теплих тонах. Темами розмови може бути як щось просте й буденне, так і складніші та серйозніші речі.

А ось в голові колишньої бібліотекарки Мері «встановлене» щось на кшталт екрана телевізора чи проєктора. «Шлях» до нього починається на гвинтових сходах… за лівим вухом.

– Звуку майже немає – в основному картинки, ніби дивишся фільм.

71-річна бібліотекарка згадує: колись у магазині її внутрішній голос не промовляв слів «купи пральний порошок». Він показував їй картинку, як вона знімає цей порошок з полиці.

– Хотіла б запросити когось побалакати з моїм внутрішнім голосом, – мріє жінка. – Було б чудово завантажити своє «горище» на жорсткий диск, щоб одного разу показати його іншим.

– Для мене це емоція, найбільше під опис підходить колір, – так описує свій внутрішній голос 53-річна гендиректорка Мона. – Протягом дня голос не говорить зі мною. Він ховається за моїми діями, всередині них.

За її словами, це й не схоже на повноцінний самостійний голос. Бо щоб помітити його, жінка сама має звернути на нього увагу.

Доктор Елен Левенбрюк каже, що перед тим як розбиратися з внутрішніми голосами, треба зрозуміти принцип перетворення людських думок у дії:

– Коли ми щось робимо, мозок вже передбачає сенсорні наслідки цієї дії. Припустимо, хочете набрати склянку води. Ваш мозок посилає відповідні моторні сигнали руці, а також передбачає дальше відчуття. Перш ніж ви піднімете склянку, він посилає моторну команду: так можете скоригувати свою дію та уникнути можливих помилок. Дуже ефективна система чітко виконувати різні дії.

Науковці стверджують, що люди з вадами слуху теж відчувають внутрішній голос, але візуально.

– Ми не чуємо внутрішній голос, але можемо відтворити внутрішню мову, візуалізуючи рухи рук і губ. Ці голоси схожі на мову жестів, – пояснює доктор Джордон Старк. Він якраз і спілкується мовою жестів, тому й засвідчує результати дослідження колег.

Невідомі й незбагненні, внутрішні голоси стають частиною нашого життя, таємними порадниками й вірними друзями. Прикро, що їх ні з ким не познайомиш.

Звідки береться алергія?

Яка природа алергічні реакції? Пролити світло на це питання вдалося Карлу Циммеру після розмови з досвідченим імунологом Русланом Меджитовим.

Кожен алергік має свою історію – як саме його імунна система «злетіла з котушок» від потрапляння в організм нібито абсолютно випадкової молекули. Тільки в США понад 18 млн людей мають алергію на пилок, а мільйони дітей страждають від різних видів харчової алергії. Не менше випадків і в інших країнах світу. Найпоширенішими алергенами є пилок, латекс, золото, отрута комах, арахіс, антибіотики, папайя, яловичина, нікель, яйця, парфуми, екскременти домашніх кліщів, укуси медуз.

Реакція на ці речовини буває різною: від незначного дискомфорту до летальних випадків. Пилок викликає нежить та подразнення очей, харчова алергія спричиняє діарею та блювоту. У тих небагатьох алергіків, кому пощастило найменше, алергія може призвести до анафілактичного шоку – смертельно небезпечної реакції організму на той чи інший алерген.

Звідки береться алергія? Найпоширеніша гіпотеза – через порушення механізму захисту від паразитичних хробаків. Подібні інфекції трапляються досить рідко, тому імунна система настільки дивно реагує на них, що унаслідок цього виникають неприємні симптоми.

Втім Руслан Меджитов заперечує цю гіпотезу. Він переконаний: алергія – аж ніяк не біологічна помилка, а найважливіший механізм захисту від шкідливих хімічних речовин.

Усе почалося давно, коли дослідники вперше помітили, що деякі медичні препарати викликають у пацієнтів висип та інші симптоми. При цьому чутливість до них зростає зі збільшенням дози. А це перешкоджає забезпечувати організм антитілами для захисту від інфекційних захворювань. Свого часу австрійського лікаря Клеменса фон Пірке здивував той факт, що при потраплянні в організм речовини здатні викликати якусь реакцію. Для опису цього процесу він і вигадав термін «алергія», поєднавши грецькі слова allos (інший, чужий) й ergon (вплив).

Така сильна реакція імунної системи на цілком невинні речі навряд чи покликана допомогти людям вижити в умовах природного відбору. Та й алергія доволі вибаглива, проявляється не у всіх і тільки на конкретні речовини. Часом з’являється у людей вже зрілих, а буває, що з віком зникає. Довгий час ніхто не міг зрозуміти, навіщо організму потрібні імуноглобуліни класу Е. Адже вони не боролися із хвороботворними вірусами чи бактеріями – навпаки, здавалося, що вони псують нам життя.

У 1980-тих було поширено теорію про про зв’язок алергії та паразитичних хробаків. Проте Руслан Меджитов засумнівався в її істинності і висунув натомість свою. Для початку звернув увагу на те, як живий організм сприймає зовнішній світ: очі бачать зображення, створене фотонами, вуха чують послідовність коливання вітру. За цим принципом визначив імунітет як на ще одну систему розпізнавання – не світла і звуку, а характерних рис певних молекул.

Згодом Меджитов знайшов однодумця – Чарльза Джейнвея, автора есе «Наближення до асимптоту? Еволюція та революція в імунології». Між ними зав’язалося листування і вже 1994 році Руслан вирушив до міста Нью-Гейвена, що в американському штаті Коннектикут, щоб долучитися до лабораторних досліджень Джейнвея. Вони й відкрили «толл-подібні» рецептори, які є частиною імунного захисту. І сформували низку принципів, згодом визнаних фундаментальними в імунології. Так результати праці Меджитова й Джейнвея допомогли розгадати одну з медичних загадок.

Але відкриттям толл-подібних рецепторів справа не скінчилася. Вони свідчили про існування й інших поки невідомих рецепторів, котрі можуть зв’язуватися ще з якимись шкідливими речовинами. У своїх роздумах Меджитов спирався на гіпотезу, що алергія виникає під час вироблення імуноглобулінів класу Е у відповідь на появу білків паразитичних хробаків. Та все ж була якась прогалина у фактах.

Відомо, алергени можуть завдавати механічних ушкоджень: руйнувати клітини, дратувати клітинні мембрани, розщеплювати білки. Можливо, це й стало причиною потреби в захисті від них?

«Якщо взяти головні симптоми алергічних реакцій – нежить, сльозотеча, чхання, кашель, свербіж, блювоту та діарею – виявиться дещо спільне: всі вони потрібні для виведення з організму сторонніх речовин», – розмірковував Меджитов. Отже, імунна система насправді працювала так, як треба: намагалася позбутися алергенів.

У 2012 році разом із студентами Ноа Палмом та Рейчел Розенштейн Руслан Меджитов опублікував свою теорію в журналі «Nature». А далі почав експериментально її перевіряти. Найперше підтвердив зв’язок між алергічними реакціями та пошкодженнями на клітинному рівні. Для цього мишам вводили фермент фосфоліпазу А2. Як і припускалося, жодної реакції імунної системи не спостерігалося. Усе через те, що відразу після руйнування клітин ферментом почали вироблятись антитіла класу Е.

Але навіть ці експерименти не відповіли на всі запитання. Як саме пошкодження, викликані ферментом, спричинили вироблення імуноглобулінів? Як антитіла класу Е захистили мишей від впливу фосфоліпази? Досі команда Меджитова у пошуках відповідей. Експерименти тривають.

Увійти до дослідної лабораторії можна через неповороткий новий морозильник, установлений поперек коридору. Наукова співробітниця Хайме Каллен під час відвідування лабораторії взяла там флакон із рожевим сиропом. І побачила під мікроскопом цілу «флотилію» чогось, що формою схоже на диню.

– Від цих клітин всі проблеми, – стверджує Меджитов.

У флаконі містилися ключові учасники алергічних реакцій – мастоцити. Хайме Каллен зголосилася дослідити механізм, за яким антитіла класу Е зв’язуються з мастоцитами і, відповідно, підвищують їхню чутливість до алергенів.

Руслан Меджитов планує переконати скептиків результатами ще одного експерименту. Це не завершить дискусію, але принаймні приверне увагу науковців. І спричинить переворот в розумінні та лікуванні алергії.

Хоча дослідник розуміє: навіть у разі успішності експерименту, теорію не визнають миттєво, як це було із теорією про толл-подібні рецептори. Думка про шкоду алергічних реакцій міцно засіла в головах лікарів.

– Інерція тільки посилиться, – переконаний Меджитов.

Межа довголіття

Жанна Луїза Кальман – найвідоміша жінка французького містечка Арль. Завдяки чуткам про її довголіття, жінку знає ледь не кожен. Багато журналістів, лікарів та вчених приїжджали до будинку для людей поважного віку, де вона мешкала.

У 1992 році Жан-Марі Робін та Мішель Аллар взялися досліджувати особисту справу Жанни. Робін, співробітник Національного інституту охорони здоров’я та медичних досліджень Франції, розташованому поблизу Арля, вирішив навідатись до довгожительки і познайомитись із нею. Прибувши до «Будинку біля озера», де мешкала Жанна, поспілкувався з головним лікарем Віктором Лебре. Той не забороняв відвідати Кальман, але попередив: розмови не вийде, бо Жанна нічого не чує. Та все ж Робін вирішив випробувати долю й увійшов до маленької напівпорожньої кімнатки.

На подив усіх жінка відповіла на привітання. Виявилося, вона часом добре чула, але іноді слух майже зникав. Схоже, саме такі «моменти» головний лікар розцінив як цілковиту глухоту.

Робіну таки вдалося поговорити з Жанною Кальман про буденні й незначні дрібниці. А далі впродовж кількох наступних років жінка дала кільканадцять інтерв’ю дослідникам та співробітниками архівів. Усі вони ретельно документували її життя і в результаті підтвердили її вік. Це закріпило за мадам Кальман титул головного довгожителя планети. У віці 122 років та 164 днів вона стала своєрідним символом для науковців, які намагалися відповісти на одне з найскладніших питань: де межа тривалості людського життя?

Воно, це питання віками хвилювало мудрих. Тривалий час в основі їхніх роздумів лежали тільки умоглядні висновки та особисті спостереження. 1825 року британський математик Бенджамін Ґомперц представив математичну модель: з віком ризик смерті збільшується за експонентою. Отже, рано чи пізно людина досягала того рубежу, за яким шанси прожити бодай ще рік все меншають й меншають. Висновок: межа тривалості людського життя все ж існує.

2016 року журнал «Nature» опублікував дослідження, яке справило неабияке враження на наукове співтовариство. Автори переконували, що таки змогли визначити межу тривалості людського життя. Генетик Як Війг з колегами проаналізували дані про смертність у різних країнах за кілька десятиліть. І виявили, що попри постійне збільшення зафіксованого віку смерті в 1970-90-х роках, далі цей показник не змінювався й становив 114,9 року. Здавалося б, межу визначено. І навіть приклад Жанни Кальман не множив сумніви: його вважали винятком.

Втім уже за два роки інший авторитетний журнал «Science» спростовував дослідження Війга. Демографи Елізабетта Барбі та Кеннет Уохтер разом з колегами проаналізували дані 4 тис італійців і з’ясували, що ризик смерті експоненційно збільшується до 80 років, після чого починає знижуватись. Імовірність прожити ще рік у тих, хто досяг 105-річного віку, становила близько 50%. Такий же показник спостерігався і 106-ти, 107-и, 108-и та 109-ти річному віці. Висновок: навіть якщо межа довголіття існує, її ще не виявили.

Професор Стюарт Джей Ольшанський, котрий спеціалізується на дослідженні довголіття, переконаний: межа людського життя існує, але вона не піддається математичним моделям; її визначає біологічне старіння. Для пояснення своїх думок він використовує аналогію зі спортом:

– Чи може людина пробігти одну милю за дві хвилини? Ні. Чисто анатомічно людське тіло просто не здатне бігти з такою швидкістю. Так само і з довголіттям.

Проте питання про межу тривалості людського життя породжує ще одне, не менш важливе: чому люди, як і інші живі організми, взагалі старіють та вмирають? На одній із лекцій в 1964 році відомий фізик Річард Фейнман заявив:

– Жодне відкриття в біології поки не вказує на те, що смерть неминуча.

Але люди таки вмирають. Більшість дослідників уважає, що старіння – це не адаптивна риса, вироблена в процесі природного відбору. Воно є швидше побічним ефектом від ослаблення організму у процесі життя. Найбільше він впливає на ті гени й ознаки, що відіграють ключову роль у виживанні організму та його розмноженні. Саме тому більшість літніх особин різних видів припиняють передавати свої гени потомству та брати участь у його вихованні.

Люди ніколи не були членами закритого елітного клубу безсмертних. Велику тривалість життя радше отримали у спадок від нашого останнього спільного з шимпанзе предка. Це була велика тямуща мавпа, жила разом з родичами на деревах, високо від наземних хижаків. Але в процесі еволюції людям так і не вдалося позбутися старіння – метаболічно доволі затратного процесу.

Досягнення у соціальній сфері та зміцнення здоров’я населення можуть збільшити тривалість життя та спробувати побити рекорд самої Жанни Кальман. Але навіть найоптимістичніші серед учених розуміють: рано чи пізно цим успіхам настане край. Бо є біологічні обмеження. Хіба що наука та практична медицина зможуть докорінно змінити людей.

Нещодавно дослідники випробували інноваційні методи, завдяки яким можливо повернути назад або відстрочити старіння. Це дало певні результати. Разом з колегами професор Джеймс Кіркланд довів, що деякі суміші лікарських препаратів здатні позбавити мишей похилого віку клітин, що старіють. Це дарує їм ще місяць здорового життя. Результат цього дослідження відкрило шлях до початку клінічних випробувань на людях.

Вдомий геронтолог Девід Сінклер заговорив про майбутнє, в якому люди кожні десять років проходитимуть процедуру усунення наслідків старіння:

– Ми не знаємо скільки разів можна пройти таку процедуру. Може, три, а може, три тисячі разів. Якщо можна буде омолодити свій організм три тисячі разів, то це вже справді цікаво. Не знаю, чи захоче хтось жити тисячу років і чи з’явиться така можливість, але саме час почати замислюватися про це, бо вже не йдеться про можливість омолодження як такого, а про те, коли зможемо це втілити.

Щоправда деякі експерти розуміють, що велика кількість наддовгожителів «душитиме» нове покоління та гальмуватиме розвиток суспільства.

– У процесі звільнення старого покоління є еволюційний сенс, – розмірковує директор Центру етики при університеті Еморі Пол Рут Волп. – Якби покоління Першої та Другої світових воєн, або, наприклад, Громадянської війни в США все ще жили, чи мали б ми сьогочасні громадянські права та одностатеві шлюби?

У свої завершальні роки Жанна Кальман була паралізована та прикута до ліжка чи інвалідного візка. Слух поволі гіршав, зір повністю зник, жінка ледь-ледь могла розмовляти. Ті, хто її оточував, часом сумнівалися, чи вона усвідомлювала взагалі, що відбувається навколо.

Очевидно, що збільшення тривалості людського життя може призвести до зміни нашої психіки. Людська культура здавна усвідомлювала, що є межа життя, що воно недовговічне у порівнянні з чимось більшим. Але якщо припустити, що колись таки народиться людина, котра точно знатиме, що проживе двісті чи більше років, чи зможе сприйняти її розум таку тривалість життя? Чи зможе людська нервова система пристосуватися до таких масштабів мислення?