Свою національну ідентичність ми відстоювали за всіх імперій: російської, австро-угорської, нацистської, радянської. Наукова праця Радомира Мокрика «Бунт проти імперії: українські шістдесятники» вкотре підтверджує цю сумну історичну істину.

Ця книжка висвітлює одну з найцікавіших сторінок історії України – дисидентський рух 1960–1980-х років. Явище новітньої України, коли література та мистецтво, культура і духовність стали в руках інтелектуалів і митців «як озброєння всім видне» у боротьбі за незалежність та самобутність українців.

Прочитати її «одним ривком» навряд чи вдасться. Засилля дат, розмаїття імен-прізвищ ускладнює розуміння тексту. Найкраще до цього читання трішки підготуватися: заздалегідь  ознайомитися з історичним контекстом цієї епохи, дізнатися більше про шістдесятників з доступних джерел – щоб мати уявлення, про які події пише науковець.

Втім, попри наукове трактування подій і фактів, автор не цурається  власного погляду. Чесно зізнається, що тодішні майстри творили в системі радянських координат, тому багато їхніх вчинків важко оцінити однозначно. Ми не можемо судити поетів за деякі їхні вірші, адже часто пряма чи опосередкована підтримка тодішньої ідеології для літераторів була водночас способом  виживати. І розвивати літературу, мистецтво. Хай навіть почасти творами «для шухляди» чи вузького кола вибраних.  Варто зазначити, що деякі шістдесятники справді щиро вірили в ідеали соціалізму та комунізму. Проте автор нагадує: «Саме критичне мислення, вміння попри пропаганду та сліпоту оточення вірити собі та аналізувати самостійно, стало головною рисою шістдесятників».

Знаковим твором українського шістдесятництва була книжка Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Молодий літературознавець, цитуючи класиків марксизму-ленінізму,  довів, що  політика  тодішньої радянської держави суперечить ленінській національній  політиці та пролетарському інтернаціоналізму. Відомий літературний критик і поет Іван Світличний висловив це у вірші «Провина»:

Я винен, браття. Всі ми винні.
Наш гріх судитимуть віки
За беріїв, за Соловки,
За чорні, зганьблені, злочинні
Переґвалтовані роки…

А репресований поет, живий символ «прямостояння» Василь Стус  писав:

…Що жив, любив, і не набрався скверни,
Ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе ще я верну,
Як з смерті обернуся до життя

Радомир Мокрик наводить разючі факти, як тоталітарний московський режим руйнував, нівечив, плюндрував українське культурне поле. Радянська репресивна машина контролювала кожен крок, кожен дих українських митців. За найменший прояв національної свідомості карала. Непокірних митців  позбавляла можливості творити, цькувала, кидала в тюрми і табори, вбивала.

«Звинувачення шістдесятників у тому, що вони «недопрацювали» чи якусь «не таку Україну передали нащадкам», могли б видатись комічними, якби спорадично цілком серйозно не лунали в публічному просторі, – пише Радомир Мокрик. – Очевидно, що цінність українського шістдесятництва – не в конкретних політичних програмах чи досягненнях. Це покоління народилося в радянській системі і зуміло в ситуації цілковитого інформаційного вакууму розгледіти фальш цієї системи. В умовах радянського тоталітаризму це був інтелектуальний подвиг, який до того ж потребував громадянської відваги».

Після розпаду СРСР саме колишні шістдесятники, «в’язні сумління» та дисиденти очолили лави борців за незалежність України: В’ячеслав Чорновіл, Лесь Танюк, Левко Лук’яненко, брати Горині, Юрій Бадзьо, Іван Дзюба, Опанас Заливаха, Іван Гончар, Леопольд Ященко та інші.

«Шістдесятники зберегли й творили українську культуру в один із найскладніших періодів української історії. І намагались передати ту «високовольтну лінію духу», яку перебрали від Розстріляного Відродження, наступним поколінням. І це вже справа прийдешніх поколінь – чи готові вони цю лінію прийняти». До цих слів Радомира Мокрика мені тепер важко щось додати.

Книжку, яку я отримала в подарунок, читала майже рік. Паралельно пройшла період самоосвіти, своєрідну інтелектуально-історичну підготовку для засвоєння такої глибокої монографії. Я шукала фотографії шістдесятників в інтернеті, аби краще запам’ятати їхні обличчя, «гугнила» ключові дати та час від часу давала мозку відпочинок. Можливо, тобі, читачу, знадобиться менше часу, але неодмінно готуйся до глибокого занурення у важкі застояні часи, які, втім, варті часу і зусиль.